Я не пам'ятаю.
Мої баба й дід не герої, не стоїки. Вони на все життя запам'ятали, що йти проти влади не можна. Я не знаю, чого їм та їхнім сім'ям коштувало те пам'яття. Нам нічого не розказували ані про голод, ані про війну. Дід казав "воно вам не треба".
Ніхто з них не розказував про Голодомор. Бабуся, сміючись, говорила, як її змучена матір варила казан дрібної картоплі і ставила на стіл всім вісьмом дітям. Потім бабуся ховає очі й каже:"А потім їсти стало нічого".
Вона не може пам'ятати 1932 - їй було всього чотири роки. Але повоєнний голод пам'ятає добре. І брата, що дитиною втратив розум через бомбардування й голод, і сестру, яку мало не судили, бо через складні пологи не змогла вийти на роботу через тиждень "декрету".