З святом нас. З днем пам'яті про те, що нікого не оминуло.
Я пам'ятаю, як мій друг з жахливими мінусами у окулярах йшов до воєнкомату. Як сподівався, що потрапить із своїми. З тою дурнуватою і пришелепкуватою компанією любителів пива і пліток. Але його взяли на танк, бо дрібний вдався. А що не бачить нічого, то в носорога теж поганий зір, але то вже не його проблеми.
Як я збирала аптечку для нього і двічі її передавали не туди, доводилося закуповувати нову. Маю підозру через те, що коли дівчата з аптеки дізналися, куди поїдуть ліки, то надавали мені такого, на що не завжди й рецепт випишуть. Сподіваюсь, що там, куди ці аптечки потрапили, вони були потрібніші.
Пам'ятаю, як телефонувала щодня. Щоб просто почути, що все добре. Як мало не посивіла, коли відповів хтось чужий.
Як мама з татом возили на блокпости білизну, цигарки, розчинну каву і ще якісь дрібниці.

Я пам'ятаю липкий страх, який не покидає мене й досі.
Я пам'ятаю, що не верещала вголос і не тікала до польського кордону, зібравши дітей в оберемок, тільки тому, що хтось вже пішов у протилежний бік. І закрив нас.
Тримайтесь, любі.
Дякую за те, що стоїте там.
За нас.
З своєї доброї волі.