Ми вижевем.
Я вивернусь назовні, зміню країну, мову, пожертвую всім і всіма (якщо буде треба), я заникаю дітей в найглухіший кут, навіть якщо мені доведеться здохнути з сорому.
Сподіваюся лише, що за кілька тижнів я просто повернусь додому, соромливо ховаючи очі. Мені чхати.
І щодня я буду розказувати дітям, чому ми опинилися там, де ми є. Чому вони не можуть спати у своїх ліжках. Чому тато телефонує з Дніпра і довго мовчить у телефон. Чому не приїде бабуся з Вугледару. Чому з ними тьотя Наташа з Харкова більше не займається малюванням. Вони, заразо, напам'ять вивчать. І внукам перекажуть. Бо відповідь одна: тому, що сьогодні, 24 лютого, росія напала на Україну.
Мозок відмовляється сприймати, але це - війна.
Не забуду.
Не вибачу.