Оптиміст - це песиміст на антидепресантах
Просто вирішила зібрати все тут.
Буду додавати, якщо писатиметься.
Незручні моментиMister_Key йшла широким подвір’ям і подумки матюкалась, проклинаючи ту хвилину, коли вирішила особисто привезти роздруківку. От куди зараз повертати – направо чи наліво? Де тут майстерня, а де – гараж? От невже не можна було, як всі люди – майстерню в гаражі зробити? Тут же згадалася приказка при тризуб на Кремлі і Mister_Key нервово жмакнула папери в руках. Зліва потягло кавою і питання було вирішено: раз є кава – люди є точно. Mister_Key рішуче штовхнула двері, пройшла коротким темним коридором, зазирнула до кімнати, з якої пахло найміцніше, – й остовпіла. Вона ніколи не бачила цю людину вживу, але не впізнати скуйовджену чорняву потилицю, пальці, в які в’їлося мастило, трохи зсутулені від роботи плечі та зарослу триденною щетиною колись чепурну борідку було неможливо. Mister_Key відступила на крок і струснула головою, в якій промайнуло, що треба було спати лягти раніше, а не до ранку вичитувати текст, то й не ввижався б Тоні Старк на кожному кроці. Вона знову зазирнула у напівпрочинені двері. Видіння не зникло. Воно потяглося через стіл, завалений якимось залізячям, вхопило півлітрове горнятко кави й обернулося на шум з дверей з протилежного боку кімнати.
- Слава Україні! – донеслося звідти.
- Героям слава! – відповів знайомий голос. – Дякую, хлопці!
До столу підійшов кремезний чоловік, обличчя якого не було видно за коробками з логотипом Нової Пошти.
- Що це, Петре? – з цікавістю запитав Тоні.
- От зараз і глянемо.
П’ятий Президент України, обережно опустив коробки на підлогу. В чотири руки вони почали іх розпаковувати, витягуючи якісь прилади.
- Це що?! – вражено вигукував Старк. – Це звідки?!
- Гм… - Петро Олексійович придивився до позначок на коробках. - Оце – хлопці з ХТЗ прислали, оце – з ЮМЗу, оці штуки – від студентів з Тернополя. А тут у конверті якісь креслення… Це з Тернівки чоловік пише, що запізно вчора чат прочитав і кум з Житомира не встиг якісь деталі передати, але після вихідних він таких штук може шість зібрати і прислати. Більше не вийде, бо теща вимагає город обробити, а то святе, бо вона з того городу консерви на передову крутить.
- Ти розумієш що це? Ти знаєш що тобі прислали?!
- Не дуже, але якщо це якось придасться хлопцям в АТО, то я розберуся. Люди ж розуміють, що не всі техніки – ось бачиш, до кожного є креслення, описання докладні.
- Та тут один оцей сплав може автора озолотити! А ці креслення портативного антиграву взагалі безцінні! Шість штук після вихідних!
- Угу… - неуважно кивнув Петро Олексійович, вчитуючись в якісь документи.
- Петре, - знову смикнув його Старк, зазираючи через плече. – Цей двигун вимагає ядерного палива.
- Бачу.
- Але ж ви без’ядерна держава.
- Угу…
- Такі ізотопи тільки для зброї…
- Та бачу, лоханулися трохи хлопці. Треба телефонувати у лабораторію у Маріуполь, там дівчата щось придумають.
Старк Знову вхопив своє горня і одним ковтком допив каву:
- Петре, як ти це робиш?
- Що саме?
- Ми тільки вчора поговорили, а сьогодні тобі вже таке прислали!
- Ну, Нова Пошта часом і непогано працює.
- Ти знущаєшся!
- Шуткую трохи. Весь світ знає початок нашого гасла, але мало хто знає його до кінця.
- І що ж там?
- Україна – понад усе, - промовив Петро Олексійович і підморгнув у напівпрочинені двері.
Перлина колекції
Mister_Key сиділа у зручному кріслі з чашечкою кави і задумливо споглядала свою колекцію.
Кожен екземпляр у ній був сам по собі унікальним, але гордістю Mister_Key було те, що для кожного вона знаходила особливе обрамлення, особливі моменти або способи здобуття.
Ось автографи братів Кличків на знаменитому плакаті. Ніби нічного дивного – звичайні побажання і підписи, але німецькою і англійською.
Ось альбом Руслани. Але ще той, з дев’яносто восьмого року, коли ще ніхто й подумати не міг, що українська дівчина порве Євробачення.
Ось агітаційний плакат часів Другої Світової. Він сам по собі величезна рідкість – на ньому мужній Капітан Америка нокаутує Гітлера. Таких у світі одиниці. Звичайно, то копія. Оригінал був старий, потріпаний і ледве тримався купи. Як він дістався Mister_Key – то таємниця, яку вона забере з собою в могилу. Стів мало не розридався, коли його побачив. Mister_Key хотіла, щоб Стів розписався саме на ньому. Роджерс хотів плакат собі. Звичайно, бруклінський хлопчисько, що зростав у Велику Депресію, мав бути майстром вмовляти і викручуватись, але й дівчина з Броварів, чия юність перепала на буремні дев’яності, теж мала що відповісти. Вони торгувалися так, що дехто почав підозрювати, що Третя Світова таки почнеться, і почнеться от прямо зараз. Години через півтори, задоволені й переконані майстерністю опонента, вони отримали свої трофеї. З агітки у найближчому копі-центрі було зроблено копію і невеличкий фурор, після чого Роджерс її підписав. І побажав звитяг і перемог Україні у цій війні не гірших, ніж у попередній. Довго і старанно, висунувши кінчик язика, виводив незнайомою кирилицею «Слава Україні!»
На додаток Mister_Key отримала перепустку до лабораторії, підписану самим Говардом Старком.
Mister_Key підозрювала, що у Стіва таких повні кишені, про що тут же сповістила легенду Америки.
Роджерс засміявся, галантно поцілував їй руку і сказав, що спілкування з нею принесло йому ні з чим незрівняне задоволення і якщо пані забажає помінятись чимось цікавим, то він до її послуг.
А ось корява плата. Mister_Key витратила тиждень часу і кілька кілометрів нервів, розкреслюючи, травлячи та паяючи її самостійно з текстолітової пластини і залишків старого телефону і транзистора. Тоні Старк довго сміявся, але стрімкий розчерк маркера таки прикрасив її. Власне, вона для цього й робилася. Тоні жарт сподобався.
Але сьогодні Mister_Key замахнулася на те, що стане неперевершеною перлиною її колекції. Ось тільки потрібно вірно підібрати місце для підпису.
Для цього підпису хотілося чогось вічного й монументального. Чогось простого і пафосного одночасно. Mister_Key з задоволенням надала б для цього власну шкіру, але боялася, що матиме придуркуватий вигляд, та й напис довго не триматиметься. Автограф цієї людини хотілося увіковічити золотими буквами на граніті. Mister_Key зітхнула. Вона зараз же замовить найдорожчого і найбілішого дизайнерського паперу. І жаданий автограф майорітиме на ньому, як пташина тінь на снігу гірської вершини.
***
У той день Mister_Key, як завжди, зібралась до волонтерського центру. І, вже котрий день поспіль, захопила з собою течку з білосніжними аркушами.
Звичними жестами натягнувши рукавички та маску, вона стала до роботи. За одноманітними рухами час минав непомітною Тільки з кожною годиною сильніше вклякала спина та бриніли набряклі ноги.
Аж раптом щось завирувало, зашуміло, загомоніло… Та Mister_Key вже й сама бачила кремезну фігуру, що просувалася від входу, зупиняючись то біля одного, то біля іншого, потискаючи руки, плескаючи по плечах і спинах. Нарешті чоловік добрався до вільного місця і взявся до роботи.
«Ех, - з жалем подумала Mister_Key, - і чого ж я так сьогодні далеко стала! Добре. Підійду. От закінчу – і точно підійду!» Mister_Key вже вкотре себе вмовляла, щоразу жалкуючи, що не може знайти в собі сміливості чи нахабства таки всунутись зі своїм проханням. Під руками знову замиготіли пакети і коробки. Склавши останню, вона розігнулася, потираючи долонями поперек. І заклякла, бо прямо навпроти неї стояв він, той самий… Він простягав руку, дивився на неї сивими від втоми очима і щось казав про вдячність, про її батьків, про честь працювати разом… Mister_Key торкалася великої долоні, думки кудись всі розбіглися, лише одна скаженим тарганом шниряла мозком: «Це ж я! Я збиралася таке йому казати!»
Приглушений маскою голос завмер. Mister_Key придушено пискнула «Спасибі!», коли неймовірної краси жінка злегка торкнулася свого чоловіка.
«О, так!» - посміхнувся він і простягнув Mister_Key кілька дещо потріпаних скріплених стиплером листків, у яких вона з подивом впізнала власну роздруківку свого фанфіку.
На звороті було написано «Дякую! П.Порошенко». І усміхнений смайлик.
День народження
Був похмурий, дощовий і вітряний день у кінці листопада. Один з таких днів, коли навіть всесвітнє зло воліє сидіти під ковдрою з чашкою гарячого запашного чаю.
Стів вдивлявся у струмочки дощу, що лили зі свинцевого неба, коли його відволік Джарвіс, тихенько мелодійно тренькнувши (Стів підозрював, що цей звук заміняв Джарвісові ввічливе покашлювання):
- Пане Капітане, щойно доставили посилку для Вас. З України.
- Звідки? – здивовано перепитав Роджерс.
- Україна. Ви були там півтора місяці тому. У них там війна з Росією.
- О, так! Там ще такий колоритний Президент! І його дружина… вона чимось схожа на Пеггі…
- Вже ні.
- Вони розлучились?
- Ні, Пан Порошенко більше не президент.
- Політика… - з відразою промовив Стів.
- Звеліти принести посилку? Вона зараз у вітальні.
- Та ні, я, мабуть, вийду. Все одно хотів чаю.
У вітальні зібралися майже всі Месники. Дощило вже більше тижня, тож посилка з далекої невідомої маленької країни була неабиякою розвагою сама по собі.
На столі стояла величезна коробка. Вона була святково прикрашена різнокольоровими стрічками. Десь збоку притулилася невеличка ледь вловимо знайома емблема.
Поглянувши на компанію у вітальні, Стів зрозумів, що якщо він забере посилку до себе, щоб відкрити, то йому нізащо не пробачать, що він залишив друзів без єдиної за довгий час розваги.
Замість того він потягнув за блискучу стрічку, що стягувала коробку. Пакування розкрилося, і всі побачили величезний торт, прикрашений шоколадом, горіхами, цукатами, якимись ягодами і написом кирилицею.
Губи Стіва здригнулися. Здавалося, він не в змозі вирішити розсміятися йому чи заплакати.
- «З днем народження!» - прочитала Наташа. – Цікаво… Кого ж сьогодні вітають? – вона пильно обвела поглядом всіх присутніх.
На обличчях у всіх було написано приблизно те ж питання.
Крім Роджерса. Він заворожено дивився на торт і ледь чутно шепотів: «Як? Чому? О, Господи…»
Джарвіс сприйняв цей невиразний шепіт як можливість заговорити:
- Пані Марина, сер, зверталася до мене з питанням, чи не порушить її привітання якихось домовленостей. Я взяв на себе сміливість переглянути ваші контракти, пане Роджерс, і не побачив нічого, що суперечило б її бажанню. Всі рекламні контракти, які були вами підписані, давно вичерпалися.
- Я мусив забути це до кінця свого життя…
- При всій моїй повазі, сер, але технічно Ви вже померли.
- Так… Так!!! – і Стів щасливо розсміявся.
- То я не втропав, - здивовано кліпаючи очима, висловив думку більшості Клінт. – То це тебе поздоровляють, Кеп? Настільки заздалегідь чи просто з тої діри у Європі так довго йшло? У тебе ж день народження четвертого липня!
Стів почервонів і насупився, як зазвичай, коли вважав, що робить щось неприємне друзям або завдає багато клопоту:
- Четверте липня – це день народження Капітана Америки. А Стівен Грант Роджерс народився двадцять сьомого листопада тисяча дев*ятсот дев*ятнадцятого року…
Р. S. Коли відгриміли обурливі крики та вітання, коли Клінт і Наташа, добряче посварившись через кремову гілку каштанового цвіту, нарешті поділили її між собою, коли закінчилися голосіння Пеппер щодо занапащеної дієти, Стів, колупаючи ложечкою третій шматок торту, запитав:
- І все ж я не можу зрозуміти – як? Як пані Марина дізналася про мій день народження? Звідки? Ця інформація не просто була надійно похована або засекречена – вона була забута багато років тому!
Тоні мрійливо вдивлявся в пелену дощу, згадуючи проведений у маєтку Порошенків час:
- Якщо панові Петрові щось потрібно – він це отримає. А якщо цього хоче його дружина, то він отримає це негайно.
...зірка ясна на весь світ засіяла...
Нат була дивною.
Всі руські дивні, але вона була дивною навіть для руських. Навіть якщо згадати, що вона радянська шпигунка, навчена вбивати. Навіть якщо згадати, що її минуле таке темне, що не потрапило в жодне досьє (ніхто ж не вважатиме казочку про порятунок нещасної сталінградської сирітки пересічним радянським солдатом за щиру правду). Навіть якщо згадати, що в її жилах тече сироватка, розроблена не в затишній лабораторії Ерскіна, а на коліні з гівна і ягелю десь у холодному бараку однієї з «шарашок». Невідомо скільки людей загинуло, доки вдалося отримати прийнятний результат. І не тільки піддослідних.
Нат була дивною.
Вона ніколи не виправляла, якщо хтось неправильно називав її ім’я. На відміну від більшості руських, котрі, зневажливо копилячи губки, наставляли усіх охочих і неохочих, як правильно вимовляти ті звуки, від яких язик заплутується між зубами, що слугують їм іменами.
За документами її ім’я було Наталья Романова, але вона з такою легкістю відгукувалася на Нат Романофф, ніби це ім’я нічого не значило для неї. Один із психологів ЩИТа, який пізніше був направлений на роботу до штату Мен у школу для складних підлітків, зацікавився цим фактом. У нього була теорія про цінність власного імені. Коли керівництво йому справедливо вказало, що міс Романофф втекла від жорстокого радянського режиму, позбавившись таким чином минулого життя, він спробував зауважити, що тоді б вона змінила ім’я на американське. Це ж так природно: нове життя - нове ім’я. Іронія долі полягала в тому, що після цієї розмови вже в самого психолога з’явилося нове ім’я. І нове життя, відповідно.
Нат була дуже дивною.
Вона не справляла Нового року так, як робила це більшість руських. Тридцять перше грудня було для неї звичайним робочим днем, а першого січня вона просто вітала всіх зі святом. А на Різдво готувала дивну мішанину з пшеничного зерна, родзинок, горіхів, маку та меду. Вона пригощала цим всіх, кого зустрічала у Святвечір. Собі вона залишала кілька ложок цієї страви, але з’їдала її наодинці, заливаючи підсолодженою медом водою.
- Що це? – спитав якось Стів. – Бакі пригощав мене солодкою кашею з медом і називав це «кут’я», але це зовсім не схоже.
- Називай це як хочеш, - пхикнула Нат зі своїм фірмовим виразом обличчя «що твій Бакі розуміє!».
Одного разу Пепер привезли звідкись з Європи дуже модну сукню з ручною вишивкою. Всі жінки збіглися розглядати тонку роботу і незвичайну вишивку білими нитками по білосніжному полотні. Зазвичай Нат любила гратися в таку собі дівчинку-дівчинку, з захопленням розглядаючи обновки колежанок, пліткуючи про всіх підряд і щирим вереском вітаючи чиюсь каблучку на безіменному пальці.
Цю сукню вона розглядала довго, забувши моргати, кінчиками пальців ледь торкнула переплетіння ниток і видихнула:
- Вона прекрасна.
Пепер одразу зрозуміла, що сукня коштувала кожного заплаченого за неї цента. Навіть якщо більше ніхто її не побачить.
Того разу все почалося з Тора. Він вирішив відзначити Йоль зі своїми друзями з Мідґарду. Можливо, якби не медовуха, яку він приніс з собою, все пройшло б звичайною вечіркою Месників. Але асгардські вина мали неабиякий вплив навіть на модифіковані організми. Якби не це, то навряд чи Барнс наважився б з’ясовувати стосунки з Чорною Вдовою.
Нат, відчувши що випила зайвого, спробувала тихенько зникнути, коли шлях їй заступив Барнс.
Зблискуючи очима, він почав:
- Гей, Нат! Ти мене ненавидиш!
Нат знизала плечем, вважаючи за зайве заперечувати чи стверджувати очевидне.
- А чому? – з п’яною образою запитав він. – Мені всі пробачили. І Сем, якому я відірвав крила, і Стів, який помер через мене, і навіть Тоні! Ну, принаймні, він зрозумів, що то був не я. Ну не тей я, котрий… так, Нат! Не плутай мене!
Металічна долоня вчепилась в плече Нат.
Тоні, що опинився поблизу, завмер: виховання вимагало рятувати даму з біди, а інстинкт самозбереження волав, що є простіші й приємніші способи самогубства, аніж лізти поміж двох найлютіших вбивць світу.
- А ти мене ненавидиш! – вказівний палець живої руки виписував біля обличчі Нат складні візерунки.
- Так, Барнс, я тебе ненавиджу, - відповіла Нат, ледве стримуючись, - бо я перебрала і хочу спати, а ти мені заважаєш!
- Ні, крихітко! Ти ненавидиш мене ще з Росії. В ту хвилину, коли ти побачила мене вперше, ти вже мене ненавиділа!
- А ти пам’ятаєш, як ми побачилися вперше?
- Як вчора! У Червоній кімнаті! Вас там була зграйка переляканих дівчисьок… І ти серед них – така… - Бакі зробив невпевнений рух пальцями, його повело слідом, - така тендітна, а очі так і палали ненавистю. Інші – страх, байдужість, цікавість, а ти вже мене ненавиділа.
- Барнсе, ти п’яний! – Нат спробувала звільнитися, але пальці тільки міцніше стислися. – У мене будуть синці!
- Так, я п’яний! Але я все одно хочу знати, за що ти мене ненавидиш! Ти ненавиділа мене, коли я тебе навчав, ти ненавиділа мене, коли рятувала, ти ненавидиш мене зараз, коли ми всі дружною компанією відмічаємо Різдво!
Нат стисла зуби. Металічна рука Барнса впивалася в шкіру, а жива ніжно гладила обличчя. Шум вечірки давно стих, всі напружено чекали моменту, коли можна буде розтягти цих двох по різних кутках. Бажано, без втрат. Тор пошепки поклявся всіма світами, що більше ні краплі випивки не принесе з Асгарду.
Тиша тріснула різдвяними дзвониками: «merry merry merry christmas!» надривався чийсь мобільник. Втім, його тут же вимкнули.
Обличчя Нат здригнулося. Вона втупила погляд прямо Барнсу в очі і хрипло, майже без мелодії і ритму заспівала, випльвуючи слова йому прямо в обличчя.
Вже з перших слів Барнс відсахнувся, випустивши Нат. Він миттю протверезів і з жахом дивився на дівчину, яка гарчала йому щось незрозуміле оточуючим.
- Пробач! – почав благати він, впавши на коліна. – Пробач! Пробач!
Суворий Зимовий Солдат стояв навколішки, не сміючи підняти очей на тендітну жінку, сльози текли по його обличчю.
Нат, різко обірвавши пісню на півслові, гидливо обійшла його і зникла за дверима.
Стів кинувся до Бакі, винуватим поглядом обвівши присутніх, підняв його з колін і повів до себе.
Інші теж хутко розійшлися.
Тільки Тоні залишився стояти посеред святкового гармидеру.
- Я не пробачив, - прошепотів він.
- Я знаю, сер, - відповіла П’ятниця.
- Що вона йому співала? – запитав Тоні, впавши у найближче крісло.
«Сумний святий вечір в сорок сьомім році…» - тихенько полилося з динаміків.
- І що це має означати?
- Думаю, що міс Романофф ніколи не була руською, сер.
Вийди, коханая!
Нат вже близько трьох місяців сиділа в своїй схованці.
Після того, що вона влаштувала на Різдво, дороги назад до Месників їй не було. Ще б пак – зазіхнути на священну корову Роджерса – Бакі світлої пам’яті Барнса!
Одне втішало – поки що її не знайшли. Те, що шукають, - напевно, бо надто багато вона знає.
Але Нат просто не знала, що їй робити далі. Сховатися десь у теплій і затишій країні і здохнути від нудьги? Прийти до Месників самій? Засвітитися десь і дочекатися команди ліквідаторів?
Новенький телефон придушено пискнув.
«Повертайся додому, Наталко!»
Саме так, кирилицею. І з кличним відмінком.
Вона сумно посміхнулася. Де тепер її дім? А може й справді, махнути в Україну? Там війна зараз, а війна все списує…
Поки розум Нат охоплювали туга та бентега, тіло вже витягло з шафи сумку зі зброєю, звичними рухами розклало все по місцях. Якась частина свідомості намагалася прорахувати скільки часу в неї є. Власне, це залежало від багатьох факторів, а насамперед від того, чи мало сповіщення її попередити, чи налякати і дезорієнтувати.
А також від того, хто прийде по неї. Вірніше, кого пришлють. Адже навряд хтось із Месників піде її вбивати. Отже, Фьюрі змушений вислати бійців. Йому відомо, на що здатна Нат, а отже відрядить найкращих.
То що це: попередження чи погроза?
Додумати Нат не встигла, бо десь знадвору щось бренькнуло. У колодязі древньої багатоповерхівки звук вийшов різким.
Не встигла…
Нат підібралася, готуючись вмерти. Що ж, можливо, це й на краще.
Раптом новий звук знадвору збентежив її настільки, що вона вклякла.
«Ніч яка місячна, зоряна ясная…» - обережно почав низький хрипкий чоловічий голос, подекуди не витягуючи складну партію.
Нат обережно притислася спиною до стіни і визирнула у вікно.
Прямо посеред двору пошарпаного будинку, що ще пам’ятав гангстерські перестрілки, продажний боєць на два фронти Брок Рамлоу, вдягнений у чорну сорочку, вишиту криваво-червоним, дивлячись прямо у вікна квартири Нат і з-за спини погрожуючи комусь кулаком, прохав:
«Вийди, коханая, працею зморена, хоч на хвилиночку в гай!»
Навкруги нього, розсівшись на складних стільцях, весь Страйк у повному складі старанно перебирав струни бандур. Строкаті вишиванки дивно гармоніювали з тактичними штанами, заправленими у високі берці.
Не чуючи пострілів у відповідь, Рамлоу став сміливіший, і фінальне «я ж тебе, милая, аж до хатиноньки сам на руках віднесу!» вийшло майже ідеально і зі справжнім італійським темпераментом.
Тіто-мрітоНат, як завжди, елегантна і смертоносна, виникла нізвідки десь за плечем Брока і промуркотіла:
- Рамлоу, у мене галюцинації на нервовому грунті чи ти тільки що зізнавався мені у коханні?
Коли Нат говорила таким голосом, то у Брока по шкірі йшов морозець. Хтозна, чого більше було у тому морозці – захоплення, остраху чи того безголового драйву, який змушував Брока вляпуватись у цікаві, але ризиковані історії.
Замість відповіді він тихенько просвистів «Дивлюсь я на небо і думку гадаю…»
Нат розреготалась.
- То чия це ідея з серенадою?
- Ну, мені, як виконавцю, таку інформацію знати не за чином.
- Тобто, це колективна творчість. А той, хто подав ідею, зробив це так акуратно, що тепер всі думають, що це спільне рішення, - кивнула Нат. – А чому спорядили саме тебе? Невже не було когось, кого менше шкода?
- Ти розумієш Нат, яка штука… - Брок поліз пальцями до потилиці. – Нас же не за вокалом підбирали у оперативні групи.
- О, а ти місцевий талант?
- Я – італієць! – гордовито розправив плечі Рамлоу.
- Он як! А хто затверджував репертуар?
- Ф’юрі. Він сказав, що ефект несподіваності змусить тебе спершу подумати, а вже потім стріляти. То як, ти повертаєшся? Чи я сигналізую на базу?
- І що тоді? – зловісно примружилась Нат.
- Ооо! Тоді база дізнається що Страйк мужньо поліг у повному складі у нерівній боротьбі з радянською шпигункою. Клінт скаже, що бувших КДБ-вців не буває, і ломанеться мситися. Марія сказала, що теж мститиметься, але спочатку наведе лад у документах. Пепер довго сварилася з Тоні, бо вона теж палає праведним гнівом, але на її плечах Старк Індастріз, тому доведеться обійтися фінансовою підтримкою. У Тоні загорілися очі і він сказав, що буде шукати тебе по всьому світу! І вже придбав величезну яхту для пошуків, а коли ми відправлялися, то саме замовляв туди випивку. Беннер сказав, що він дуже розізлиться. Повертайся, Нат! Бо у мене морська хвороба, і хлопці геть розпустяться без тренувань на полігоні.
- А… Стів?
- Стів… Ти зламала його олов’яного солдатика, балерино. У відморозка десь відтала совість. Він і правда пам’ятає всіх, кого вбив. Проте до нього тільки зараз прийшло розкаяння – Барнс жахнувся всього того, що робив. Краєм вуха чув, що наші мозгоправи зраділи неймовірно, бо ламали голови вже давненько як тактовніше повідомити Ф’юрі, що людина, яка не відчуває ані тіні жалю за такі свої вчинки, дебело небезпечна для оточуючих. Так що Стів дихати боїться на свого Бакі, щоб не порушити відновлення психіки. Сам ховається у Тоні в майстерні, а на нас шикає і вимагає трепетного ставлення до ветерана. Нат! Повертайся! Бо я не витримаю цих танців навшпиньках навколо тендітної психіки Барнса! Мені треба з кимось напитися і обматюкати цю відморожену скотину!
- Дурнувато ви пісню обрали, - Нат відвернулася, щоб не було видно, як почервоніли її очі.
- Я знаю, - підморгнув Брок. – Ми з хлопцями теж вважаємо, що то був невдалий вибір.
- От знавці! Яка ж тоді вдала?
- Чорне море, Чорне море, гей… - затягнув Рамлоу, а Страйк вдарив по струнах значно дружніше і веселіше.
Джет вони зустрічали дружним «…Тіто-мріто маргаріто, ми із кумом два бандита, Знає неня Чорна Гора, гей, гей-гей!...»
Флешмоб... - Тоні! Ти від мене не сховаєшся навіть у лабораторії! У тебе чудовий голос!
- Відчепися, Стіве! Я не маю наміру витрачати свій у прямому сенсі дорогоцінний час на всяку дурню! Ти знаєш, скільки коштує година мого часу?!
- То зроби благодійну пожетрву!
- Ти що, думаєш, що пожертва - це як у твоїх виступах "купіть акції"? Ні! За свої пожертви я маю пільги з оподаткування від держави!
- Серйозно? - вингув брову Стів.
- І не дивись так на мене! Які пільги ти мені можеш дати?
- Тоні! Це звичайний флешмоб! Ми сперечаємося довше, ніж це зайняло б твого часу!
- А слова?! Я не знаю слів! І вчити нічого не збираюся!
- Я написав тобі! - Стів простягнув Тоні папірця.
- Це що?! Папір?! Ти б ще на вощеній табличці видряпав. Або на камені.
- Як знав, що ти схочеш! - вигукнув Стів і витягнув з кишені шмат березової кори з каліграфічно видряпаними рядками. - Каменю під рукою не було, тому я зробив копію у тебе на стіні.
- На якій?!
- Там, де вона кам'яна!
- У моєму суперкрутому лофті?! На суперкрутій дизайнерській стіні з грецького мармуру?! - схопився Тоні за голову.
Відповіддю йому був невинний погляд ясно-блакитних очей.
У цей час старкфон тихенько блямкнув, сповіщаючи про отримане повідомлення. "Від Стіва" - мимохідь відмітив Тоні і автоматично відкрив. Там був незрозумілий текст, написаний латиницею.
Тут Стів не витримав і розреготався.
- Сволото ти! - спробував образитися Тоні.
- Так, сер! - відрапортував Стів. - Ходімо! Вже всі зібрались і чекають тільки на тебе.
У вітальні й справді зібралися всі: Марія кидалася у вічі невдоволеним виразом обличчя, Нат рудим спалахом металася по кімнаті, Страйк у повному складі вишикувався незвичним чином - Рамлоу дещо смикався, бо передні бійці не прикривали задніх, а навпаки, голови задніх стирчали над переднім рядом. Зимовий Солдат старано ворушив губами, повторюючи слова і зрідка стріляючи очима в Нат. Непохитний Ф'юрі пошепки сперечався з Бенером. Всі затихли, коли побачили Стіва. Один з бійців Страйка ввімкнув камеру. Стів змахнув рукою і почав:
- Батько наш Бандера...."
Буду додавати, якщо писатиметься.
Незручні моментиMister_Key йшла широким подвір’ям і подумки матюкалась, проклинаючи ту хвилину, коли вирішила особисто привезти роздруківку. От куди зараз повертати – направо чи наліво? Де тут майстерня, а де – гараж? От невже не можна було, як всі люди – майстерню в гаражі зробити? Тут же згадалася приказка при тризуб на Кремлі і Mister_Key нервово жмакнула папери в руках. Зліва потягло кавою і питання було вирішено: раз є кава – люди є точно. Mister_Key рішуче штовхнула двері, пройшла коротким темним коридором, зазирнула до кімнати, з якої пахло найміцніше, – й остовпіла. Вона ніколи не бачила цю людину вживу, але не впізнати скуйовджену чорняву потилицю, пальці, в які в’їлося мастило, трохи зсутулені від роботи плечі та зарослу триденною щетиною колись чепурну борідку було неможливо. Mister_Key відступила на крок і струснула головою, в якій промайнуло, що треба було спати лягти раніше, а не до ранку вичитувати текст, то й не ввижався б Тоні Старк на кожному кроці. Вона знову зазирнула у напівпрочинені двері. Видіння не зникло. Воно потяглося через стіл, завалений якимось залізячям, вхопило півлітрове горнятко кави й обернулося на шум з дверей з протилежного боку кімнати.
- Слава Україні! – донеслося звідти.
- Героям слава! – відповів знайомий голос. – Дякую, хлопці!
До столу підійшов кремезний чоловік, обличчя якого не було видно за коробками з логотипом Нової Пошти.
- Що це, Петре? – з цікавістю запитав Тоні.
- От зараз і глянемо.
П’ятий Президент України, обережно опустив коробки на підлогу. В чотири руки вони почали іх розпаковувати, витягуючи якісь прилади.
- Це що?! – вражено вигукував Старк. – Це звідки?!
- Гм… - Петро Олексійович придивився до позначок на коробках. - Оце – хлопці з ХТЗ прислали, оце – з ЮМЗу, оці штуки – від студентів з Тернополя. А тут у конверті якісь креслення… Це з Тернівки чоловік пише, що запізно вчора чат прочитав і кум з Житомира не встиг якісь деталі передати, але після вихідних він таких штук може шість зібрати і прислати. Більше не вийде, бо теща вимагає город обробити, а то святе, бо вона з того городу консерви на передову крутить.
- Ти розумієш що це? Ти знаєш що тобі прислали?!
- Не дуже, але якщо це якось придасться хлопцям в АТО, то я розберуся. Люди ж розуміють, що не всі техніки – ось бачиш, до кожного є креслення, описання докладні.
- Та тут один оцей сплав може автора озолотити! А ці креслення портативного антиграву взагалі безцінні! Шість штук після вихідних!
- Угу… - неуважно кивнув Петро Олексійович, вчитуючись в якісь документи.
- Петре, - знову смикнув його Старк, зазираючи через плече. – Цей двигун вимагає ядерного палива.
- Бачу.
- Але ж ви без’ядерна держава.
- Угу…
- Такі ізотопи тільки для зброї…
- Та бачу, лоханулися трохи хлопці. Треба телефонувати у лабораторію у Маріуполь, там дівчата щось придумають.
Старк Знову вхопив своє горня і одним ковтком допив каву:
- Петре, як ти це робиш?
- Що саме?
- Ми тільки вчора поговорили, а сьогодні тобі вже таке прислали!
- Ну, Нова Пошта часом і непогано працює.
- Ти знущаєшся!
- Шуткую трохи. Весь світ знає початок нашого гасла, але мало хто знає його до кінця.
- І що ж там?
- Україна – понад усе, - промовив Петро Олексійович і підморгнув у напівпрочинені двері.
Перлина колекції
Mister_Key сиділа у зручному кріслі з чашечкою кави і задумливо споглядала свою колекцію.
Кожен екземпляр у ній був сам по собі унікальним, але гордістю Mister_Key було те, що для кожного вона знаходила особливе обрамлення, особливі моменти або способи здобуття.
Ось автографи братів Кличків на знаменитому плакаті. Ніби нічного дивного – звичайні побажання і підписи, але німецькою і англійською.
Ось альбом Руслани. Але ще той, з дев’яносто восьмого року, коли ще ніхто й подумати не міг, що українська дівчина порве Євробачення.
Ось агітаційний плакат часів Другої Світової. Він сам по собі величезна рідкість – на ньому мужній Капітан Америка нокаутує Гітлера. Таких у світі одиниці. Звичайно, то копія. Оригінал був старий, потріпаний і ледве тримався купи. Як він дістався Mister_Key – то таємниця, яку вона забере з собою в могилу. Стів мало не розридався, коли його побачив. Mister_Key хотіла, щоб Стів розписався саме на ньому. Роджерс хотів плакат собі. Звичайно, бруклінський хлопчисько, що зростав у Велику Депресію, мав бути майстром вмовляти і викручуватись, але й дівчина з Броварів, чия юність перепала на буремні дев’яності, теж мала що відповісти. Вони торгувалися так, що дехто почав підозрювати, що Третя Світова таки почнеться, і почнеться от прямо зараз. Години через півтори, задоволені й переконані майстерністю опонента, вони отримали свої трофеї. З агітки у найближчому копі-центрі було зроблено копію і невеличкий фурор, після чого Роджерс її підписав. І побажав звитяг і перемог Україні у цій війні не гірших, ніж у попередній. Довго і старанно, висунувши кінчик язика, виводив незнайомою кирилицею «Слава Україні!»
На додаток Mister_Key отримала перепустку до лабораторії, підписану самим Говардом Старком.
Mister_Key підозрювала, що у Стіва таких повні кишені, про що тут же сповістила легенду Америки.
Роджерс засміявся, галантно поцілував їй руку і сказав, що спілкування з нею принесло йому ні з чим незрівняне задоволення і якщо пані забажає помінятись чимось цікавим, то він до її послуг.
А ось корява плата. Mister_Key витратила тиждень часу і кілька кілометрів нервів, розкреслюючи, травлячи та паяючи її самостійно з текстолітової пластини і залишків старого телефону і транзистора. Тоні Старк довго сміявся, але стрімкий розчерк маркера таки прикрасив її. Власне, вона для цього й робилася. Тоні жарт сподобався.
Але сьогодні Mister_Key замахнулася на те, що стане неперевершеною перлиною її колекції. Ось тільки потрібно вірно підібрати місце для підпису.
Для цього підпису хотілося чогось вічного й монументального. Чогось простого і пафосного одночасно. Mister_Key з задоволенням надала б для цього власну шкіру, але боялася, що матиме придуркуватий вигляд, та й напис довго не триматиметься. Автограф цієї людини хотілося увіковічити золотими буквами на граніті. Mister_Key зітхнула. Вона зараз же замовить найдорожчого і найбілішого дизайнерського паперу. І жаданий автограф майорітиме на ньому, як пташина тінь на снігу гірської вершини.
***
У той день Mister_Key, як завжди, зібралась до волонтерського центру. І, вже котрий день поспіль, захопила з собою течку з білосніжними аркушами.
Звичними жестами натягнувши рукавички та маску, вона стала до роботи. За одноманітними рухами час минав непомітною Тільки з кожною годиною сильніше вклякала спина та бриніли набряклі ноги.
Аж раптом щось завирувало, зашуміло, загомоніло… Та Mister_Key вже й сама бачила кремезну фігуру, що просувалася від входу, зупиняючись то біля одного, то біля іншого, потискаючи руки, плескаючи по плечах і спинах. Нарешті чоловік добрався до вільного місця і взявся до роботи.
«Ех, - з жалем подумала Mister_Key, - і чого ж я так сьогодні далеко стала! Добре. Підійду. От закінчу – і точно підійду!» Mister_Key вже вкотре себе вмовляла, щоразу жалкуючи, що не може знайти в собі сміливості чи нахабства таки всунутись зі своїм проханням. Під руками знову замиготіли пакети і коробки. Склавши останню, вона розігнулася, потираючи долонями поперек. І заклякла, бо прямо навпроти неї стояв він, той самий… Він простягав руку, дивився на неї сивими від втоми очима і щось казав про вдячність, про її батьків, про честь працювати разом… Mister_Key торкалася великої долоні, думки кудись всі розбіглися, лише одна скаженим тарганом шниряла мозком: «Це ж я! Я збиралася таке йому казати!»
Приглушений маскою голос завмер. Mister_Key придушено пискнула «Спасибі!», коли неймовірної краси жінка злегка торкнулася свого чоловіка.
«О, так!» - посміхнувся він і простягнув Mister_Key кілька дещо потріпаних скріплених стиплером листків, у яких вона з подивом впізнала власну роздруківку свого фанфіку.
На звороті було написано «Дякую! П.Порошенко». І усміхнений смайлик.
День народження
Був похмурий, дощовий і вітряний день у кінці листопада. Один з таких днів, коли навіть всесвітнє зло воліє сидіти під ковдрою з чашкою гарячого запашного чаю.
Стів вдивлявся у струмочки дощу, що лили зі свинцевого неба, коли його відволік Джарвіс, тихенько мелодійно тренькнувши (Стів підозрював, що цей звук заміняв Джарвісові ввічливе покашлювання):
- Пане Капітане, щойно доставили посилку для Вас. З України.
- Звідки? – здивовано перепитав Роджерс.
- Україна. Ви були там півтора місяці тому. У них там війна з Росією.
- О, так! Там ще такий колоритний Президент! І його дружина… вона чимось схожа на Пеггі…
- Вже ні.
- Вони розлучились?
- Ні, Пан Порошенко більше не президент.
- Політика… - з відразою промовив Стів.
- Звеліти принести посилку? Вона зараз у вітальні.
- Та ні, я, мабуть, вийду. Все одно хотів чаю.
У вітальні зібралися майже всі Месники. Дощило вже більше тижня, тож посилка з далекої невідомої маленької країни була неабиякою розвагою сама по собі.
На столі стояла величезна коробка. Вона була святково прикрашена різнокольоровими стрічками. Десь збоку притулилася невеличка ледь вловимо знайома емблема.
Поглянувши на компанію у вітальні, Стів зрозумів, що якщо він забере посилку до себе, щоб відкрити, то йому нізащо не пробачать, що він залишив друзів без єдиної за довгий час розваги.
Замість того він потягнув за блискучу стрічку, що стягувала коробку. Пакування розкрилося, і всі побачили величезний торт, прикрашений шоколадом, горіхами, цукатами, якимись ягодами і написом кирилицею.
Губи Стіва здригнулися. Здавалося, він не в змозі вирішити розсміятися йому чи заплакати.
- «З днем народження!» - прочитала Наташа. – Цікаво… Кого ж сьогодні вітають? – вона пильно обвела поглядом всіх присутніх.
На обличчях у всіх було написано приблизно те ж питання.
Крім Роджерса. Він заворожено дивився на торт і ледь чутно шепотів: «Як? Чому? О, Господи…»
Джарвіс сприйняв цей невиразний шепіт як можливість заговорити:
- Пані Марина, сер, зверталася до мене з питанням, чи не порушить її привітання якихось домовленостей. Я взяв на себе сміливість переглянути ваші контракти, пане Роджерс, і не побачив нічого, що суперечило б її бажанню. Всі рекламні контракти, які були вами підписані, давно вичерпалися.
- Я мусив забути це до кінця свого життя…
- При всій моїй повазі, сер, але технічно Ви вже померли.
- Так… Так!!! – і Стів щасливо розсміявся.
- То я не втропав, - здивовано кліпаючи очима, висловив думку більшості Клінт. – То це тебе поздоровляють, Кеп? Настільки заздалегідь чи просто з тої діри у Європі так довго йшло? У тебе ж день народження четвертого липня!
Стів почервонів і насупився, як зазвичай, коли вважав, що робить щось неприємне друзям або завдає багато клопоту:
- Четверте липня – це день народження Капітана Америки. А Стівен Грант Роджерс народився двадцять сьомого листопада тисяча дев*ятсот дев*ятнадцятого року…
Р. S. Коли відгриміли обурливі крики та вітання, коли Клінт і Наташа, добряче посварившись через кремову гілку каштанового цвіту, нарешті поділили її між собою, коли закінчилися голосіння Пеппер щодо занапащеної дієти, Стів, колупаючи ложечкою третій шматок торту, запитав:
- І все ж я не можу зрозуміти – як? Як пані Марина дізналася про мій день народження? Звідки? Ця інформація не просто була надійно похована або засекречена – вона була забута багато років тому!
Тоні мрійливо вдивлявся в пелену дощу, згадуючи проведений у маєтку Порошенків час:
- Якщо панові Петрові щось потрібно – він це отримає. А якщо цього хоче його дружина, то він отримає це негайно.
...зірка ясна на весь світ засіяла...
Нат була дивною.
Всі руські дивні, але вона була дивною навіть для руських. Навіть якщо згадати, що вона радянська шпигунка, навчена вбивати. Навіть якщо згадати, що її минуле таке темне, що не потрапило в жодне досьє (ніхто ж не вважатиме казочку про порятунок нещасної сталінградської сирітки пересічним радянським солдатом за щиру правду). Навіть якщо згадати, що в її жилах тече сироватка, розроблена не в затишній лабораторії Ерскіна, а на коліні з гівна і ягелю десь у холодному бараку однієї з «шарашок». Невідомо скільки людей загинуло, доки вдалося отримати прийнятний результат. І не тільки піддослідних.
Нат була дивною.
Вона ніколи не виправляла, якщо хтось неправильно називав її ім’я. На відміну від більшості руських, котрі, зневажливо копилячи губки, наставляли усіх охочих і неохочих, як правильно вимовляти ті звуки, від яких язик заплутується між зубами, що слугують їм іменами.
За документами її ім’я було Наталья Романова, але вона з такою легкістю відгукувалася на Нат Романофф, ніби це ім’я нічого не значило для неї. Один із психологів ЩИТа, який пізніше був направлений на роботу до штату Мен у школу для складних підлітків, зацікавився цим фактом. У нього була теорія про цінність власного імені. Коли керівництво йому справедливо вказало, що міс Романофф втекла від жорстокого радянського режиму, позбавившись таким чином минулого життя, він спробував зауважити, що тоді б вона змінила ім’я на американське. Це ж так природно: нове життя - нове ім’я. Іронія долі полягала в тому, що після цієї розмови вже в самого психолога з’явилося нове ім’я. І нове життя, відповідно.
Нат була дуже дивною.
Вона не справляла Нового року так, як робила це більшість руських. Тридцять перше грудня було для неї звичайним робочим днем, а першого січня вона просто вітала всіх зі святом. А на Різдво готувала дивну мішанину з пшеничного зерна, родзинок, горіхів, маку та меду. Вона пригощала цим всіх, кого зустрічала у Святвечір. Собі вона залишала кілька ложок цієї страви, але з’їдала її наодинці, заливаючи підсолодженою медом водою.
- Що це? – спитав якось Стів. – Бакі пригощав мене солодкою кашею з медом і називав це «кут’я», але це зовсім не схоже.
- Називай це як хочеш, - пхикнула Нат зі своїм фірмовим виразом обличчя «що твій Бакі розуміє!».
Одного разу Пепер привезли звідкись з Європи дуже модну сукню з ручною вишивкою. Всі жінки збіглися розглядати тонку роботу і незвичайну вишивку білими нитками по білосніжному полотні. Зазвичай Нат любила гратися в таку собі дівчинку-дівчинку, з захопленням розглядаючи обновки колежанок, пліткуючи про всіх підряд і щирим вереском вітаючи чиюсь каблучку на безіменному пальці.
Цю сукню вона розглядала довго, забувши моргати, кінчиками пальців ледь торкнула переплетіння ниток і видихнула:
- Вона прекрасна.
Пепер одразу зрозуміла, що сукня коштувала кожного заплаченого за неї цента. Навіть якщо більше ніхто її не побачить.
Того разу все почалося з Тора. Він вирішив відзначити Йоль зі своїми друзями з Мідґарду. Можливо, якби не медовуха, яку він приніс з собою, все пройшло б звичайною вечіркою Месників. Але асгардські вина мали неабиякий вплив навіть на модифіковані організми. Якби не це, то навряд чи Барнс наважився б з’ясовувати стосунки з Чорною Вдовою.
Нат, відчувши що випила зайвого, спробувала тихенько зникнути, коли шлях їй заступив Барнс.
Зблискуючи очима, він почав:
- Гей, Нат! Ти мене ненавидиш!
Нат знизала плечем, вважаючи за зайве заперечувати чи стверджувати очевидне.
- А чому? – з п’яною образою запитав він. – Мені всі пробачили. І Сем, якому я відірвав крила, і Стів, який помер через мене, і навіть Тоні! Ну, принаймні, він зрозумів, що то був не я. Ну не тей я, котрий… так, Нат! Не плутай мене!
Металічна долоня вчепилась в плече Нат.
Тоні, що опинився поблизу, завмер: виховання вимагало рятувати даму з біди, а інстинкт самозбереження волав, що є простіші й приємніші способи самогубства, аніж лізти поміж двох найлютіших вбивць світу.
- А ти мене ненавидиш! – вказівний палець живої руки виписував біля обличчі Нат складні візерунки.
- Так, Барнс, я тебе ненавиджу, - відповіла Нат, ледве стримуючись, - бо я перебрала і хочу спати, а ти мені заважаєш!
- Ні, крихітко! Ти ненавидиш мене ще з Росії. В ту хвилину, коли ти побачила мене вперше, ти вже мене ненавиділа!
- А ти пам’ятаєш, як ми побачилися вперше?
- Як вчора! У Червоній кімнаті! Вас там була зграйка переляканих дівчисьок… І ти серед них – така… - Бакі зробив невпевнений рух пальцями, його повело слідом, - така тендітна, а очі так і палали ненавистю. Інші – страх, байдужість, цікавість, а ти вже мене ненавиділа.
- Барнсе, ти п’яний! – Нат спробувала звільнитися, але пальці тільки міцніше стислися. – У мене будуть синці!
- Так, я п’яний! Але я все одно хочу знати, за що ти мене ненавидиш! Ти ненавиділа мене, коли я тебе навчав, ти ненавиділа мене, коли рятувала, ти ненавидиш мене зараз, коли ми всі дружною компанією відмічаємо Різдво!
Нат стисла зуби. Металічна рука Барнса впивалася в шкіру, а жива ніжно гладила обличчя. Шум вечірки давно стих, всі напружено чекали моменту, коли можна буде розтягти цих двох по різних кутках. Бажано, без втрат. Тор пошепки поклявся всіма світами, що більше ні краплі випивки не принесе з Асгарду.
Тиша тріснула різдвяними дзвониками: «merry merry merry christmas!» надривався чийсь мобільник. Втім, його тут же вимкнули.
Обличчя Нат здригнулося. Вона втупила погляд прямо Барнсу в очі і хрипло, майже без мелодії і ритму заспівала, випльвуючи слова йому прямо в обличчя.
Вже з перших слів Барнс відсахнувся, випустивши Нат. Він миттю протверезів і з жахом дивився на дівчину, яка гарчала йому щось незрозуміле оточуючим.
- Пробач! – почав благати він, впавши на коліна. – Пробач! Пробач!
Суворий Зимовий Солдат стояв навколішки, не сміючи підняти очей на тендітну жінку, сльози текли по його обличчю.
Нат, різко обірвавши пісню на півслові, гидливо обійшла його і зникла за дверима.
Стів кинувся до Бакі, винуватим поглядом обвівши присутніх, підняв його з колін і повів до себе.
Інші теж хутко розійшлися.
Тільки Тоні залишився стояти посеред святкового гармидеру.
- Я не пробачив, - прошепотів він.
- Я знаю, сер, - відповіла П’ятниця.
- Що вона йому співала? – запитав Тоні, впавши у найближче крісло.
«Сумний святий вечір в сорок сьомім році…» - тихенько полилося з динаміків.
- І що це має означати?
- Думаю, що міс Романофф ніколи не була руською, сер.
Вийди, коханая!
Нат вже близько трьох місяців сиділа в своїй схованці.
Після того, що вона влаштувала на Різдво, дороги назад до Месників їй не було. Ще б пак – зазіхнути на священну корову Роджерса – Бакі світлої пам’яті Барнса!
Одне втішало – поки що її не знайшли. Те, що шукають, - напевно, бо надто багато вона знає.
Але Нат просто не знала, що їй робити далі. Сховатися десь у теплій і затишій країні і здохнути від нудьги? Прийти до Месників самій? Засвітитися десь і дочекатися команди ліквідаторів?
Новенький телефон придушено пискнув.
«Повертайся додому, Наталко!»
Саме так, кирилицею. І з кличним відмінком.
Вона сумно посміхнулася. Де тепер її дім? А може й справді, махнути в Україну? Там війна зараз, а війна все списує…
Поки розум Нат охоплювали туга та бентега, тіло вже витягло з шафи сумку зі зброєю, звичними рухами розклало все по місцях. Якась частина свідомості намагалася прорахувати скільки часу в неї є. Власне, це залежало від багатьох факторів, а насамперед від того, чи мало сповіщення її попередити, чи налякати і дезорієнтувати.
А також від того, хто прийде по неї. Вірніше, кого пришлють. Адже навряд хтось із Месників піде її вбивати. Отже, Фьюрі змушений вислати бійців. Йому відомо, на що здатна Нат, а отже відрядить найкращих.
То що це: попередження чи погроза?
Додумати Нат не встигла, бо десь знадвору щось бренькнуло. У колодязі древньої багатоповерхівки звук вийшов різким.
Не встигла…
Нат підібралася, готуючись вмерти. Що ж, можливо, це й на краще.
Раптом новий звук знадвору збентежив її настільки, що вона вклякла.
«Ніч яка місячна, зоряна ясная…» - обережно почав низький хрипкий чоловічий голос, подекуди не витягуючи складну партію.
Нат обережно притислася спиною до стіни і визирнула у вікно.
Прямо посеред двору пошарпаного будинку, що ще пам’ятав гангстерські перестрілки, продажний боєць на два фронти Брок Рамлоу, вдягнений у чорну сорочку, вишиту криваво-червоним, дивлячись прямо у вікна квартири Нат і з-за спини погрожуючи комусь кулаком, прохав:
«Вийди, коханая, працею зморена, хоч на хвилиночку в гай!»
Навкруги нього, розсівшись на складних стільцях, весь Страйк у повному складі старанно перебирав струни бандур. Строкаті вишиванки дивно гармоніювали з тактичними штанами, заправленими у високі берці.
Не чуючи пострілів у відповідь, Рамлоу став сміливіший, і фінальне «я ж тебе, милая, аж до хатиноньки сам на руках віднесу!» вийшло майже ідеально і зі справжнім італійським темпераментом.
Тіто-мрітоНат, як завжди, елегантна і смертоносна, виникла нізвідки десь за плечем Брока і промуркотіла:
- Рамлоу, у мене галюцинації на нервовому грунті чи ти тільки що зізнавався мені у коханні?
Коли Нат говорила таким голосом, то у Брока по шкірі йшов морозець. Хтозна, чого більше було у тому морозці – захоплення, остраху чи того безголового драйву, який змушував Брока вляпуватись у цікаві, але ризиковані історії.
Замість відповіді він тихенько просвистів «Дивлюсь я на небо і думку гадаю…»
Нат розреготалась.
- То чия це ідея з серенадою?
- Ну, мені, як виконавцю, таку інформацію знати не за чином.
- Тобто, це колективна творчість. А той, хто подав ідею, зробив це так акуратно, що тепер всі думають, що це спільне рішення, - кивнула Нат. – А чому спорядили саме тебе? Невже не було когось, кого менше шкода?
- Ти розумієш Нат, яка штука… - Брок поліз пальцями до потилиці. – Нас же не за вокалом підбирали у оперативні групи.
- О, а ти місцевий талант?
- Я – італієць! – гордовито розправив плечі Рамлоу.
- Он як! А хто затверджував репертуар?
- Ф’юрі. Він сказав, що ефект несподіваності змусить тебе спершу подумати, а вже потім стріляти. То як, ти повертаєшся? Чи я сигналізую на базу?
- І що тоді? – зловісно примружилась Нат.
- Ооо! Тоді база дізнається що Страйк мужньо поліг у повному складі у нерівній боротьбі з радянською шпигункою. Клінт скаже, що бувших КДБ-вців не буває, і ломанеться мситися. Марія сказала, що теж мститиметься, але спочатку наведе лад у документах. Пепер довго сварилася з Тоні, бо вона теж палає праведним гнівом, але на її плечах Старк Індастріз, тому доведеться обійтися фінансовою підтримкою. У Тоні загорілися очі і він сказав, що буде шукати тебе по всьому світу! І вже придбав величезну яхту для пошуків, а коли ми відправлялися, то саме замовляв туди випивку. Беннер сказав, що він дуже розізлиться. Повертайся, Нат! Бо у мене морська хвороба, і хлопці геть розпустяться без тренувань на полігоні.
- А… Стів?
- Стів… Ти зламала його олов’яного солдатика, балерино. У відморозка десь відтала совість. Він і правда пам’ятає всіх, кого вбив. Проте до нього тільки зараз прийшло розкаяння – Барнс жахнувся всього того, що робив. Краєм вуха чув, що наші мозгоправи зраділи неймовірно, бо ламали голови вже давненько як тактовніше повідомити Ф’юрі, що людина, яка не відчуває ані тіні жалю за такі свої вчинки, дебело небезпечна для оточуючих. Так що Стів дихати боїться на свого Бакі, щоб не порушити відновлення психіки. Сам ховається у Тоні в майстерні, а на нас шикає і вимагає трепетного ставлення до ветерана. Нат! Повертайся! Бо я не витримаю цих танців навшпиньках навколо тендітної психіки Барнса! Мені треба з кимось напитися і обматюкати цю відморожену скотину!
- Дурнувато ви пісню обрали, - Нат відвернулася, щоб не було видно, як почервоніли її очі.
- Я знаю, - підморгнув Брок. – Ми з хлопцями теж вважаємо, що то був невдалий вибір.
- От знавці! Яка ж тоді вдала?
- Чорне море, Чорне море, гей… - затягнув Рамлоу, а Страйк вдарив по струнах значно дружніше і веселіше.
Джет вони зустрічали дружним «…Тіто-мріто маргаріто, ми із кумом два бандита, Знає неня Чорна Гора, гей, гей-гей!...»
Флешмоб... - Тоні! Ти від мене не сховаєшся навіть у лабораторії! У тебе чудовий голос!
- Відчепися, Стіве! Я не маю наміру витрачати свій у прямому сенсі дорогоцінний час на всяку дурню! Ти знаєш, скільки коштує година мого часу?!
- То зроби благодійну пожетрву!
- Ти що, думаєш, що пожертва - це як у твоїх виступах "купіть акції"? Ні! За свої пожертви я маю пільги з оподаткування від держави!
- Серйозно? - вингув брову Стів.
- І не дивись так на мене! Які пільги ти мені можеш дати?
- Тоні! Це звичайний флешмоб! Ми сперечаємося довше, ніж це зайняло б твого часу!
- А слова?! Я не знаю слів! І вчити нічого не збираюся!
- Я написав тобі! - Стів простягнув Тоні папірця.
- Це що?! Папір?! Ти б ще на вощеній табличці видряпав. Або на камені.
- Як знав, що ти схочеш! - вигукнув Стів і витягнув з кишені шмат березової кори з каліграфічно видряпаними рядками. - Каменю під рукою не було, тому я зробив копію у тебе на стіні.
- На якій?!
- Там, де вона кам'яна!
- У моєму суперкрутому лофті?! На суперкрутій дизайнерській стіні з грецького мармуру?! - схопився Тоні за голову.
Відповіддю йому був невинний погляд ясно-блакитних очей.
У цей час старкфон тихенько блямкнув, сповіщаючи про отримане повідомлення. "Від Стіва" - мимохідь відмітив Тоні і автоматично відкрив. Там був незрозумілий текст, написаний латиницею.
Тут Стів не витримав і розреготався.
- Сволото ти! - спробував образитися Тоні.
- Так, сер! - відрапортував Стів. - Ходімо! Вже всі зібрались і чекають тільки на тебе.
У вітальні й справді зібралися всі: Марія кидалася у вічі невдоволеним виразом обличчя, Нат рудим спалахом металася по кімнаті, Страйк у повному складі вишикувався незвичним чином - Рамлоу дещо смикався, бо передні бійці не прикривали задніх, а навпаки, голови задніх стирчали над переднім рядом. Зимовий Солдат старано ворушив губами, повторюючи слова і зрідка стріляючи очима в Нат. Непохитний Ф'юрі пошепки сперечався з Бенером. Всі затихли, коли побачили Стіва. Один з бійців Страйка ввімкнув камеру. Стів змахнув рукою і почав:
- Батько наш Бандера...."
-
-
05.06.2020 в 06:04Гарна ідея щодо дня народження, а чому саме ця дата? Бо я тупенька і щось не второпаю...
-
-
05.06.2020 в 09:05Це тобі спасибі за натхнення!
підпишуся і буду читати всі оновлення
Запис закритий. Так що все - тільки між нами.
чому саме ця дата?
Навмання. Щоб сильніше відрізнятися від теплого літнього всеамериканського свята. До того ж це б пояснило хворобливість Стіва: народисвя пізьої осені, вдома вогко й холодно, застуди, грип, ангіни... от і маємо слабеньку дитинку.
-
-
05.06.2020 в 17:48Натхнення тобі і часу, щоб всього вистачало!
-
-
05.06.2020 в 18:24-
-
26.09.2020 в 07:14Дякую тобі, пташко. Нема таких слів. І білим по білому, і різдвяна страва, і пісня...
Вбила, просто вбила. Дякую. Сиджу і рюмсаю.
-
-
26.09.2020 в 23:56І білим по білому, і різдвяна страва, і пісня...
Я знала!!! Я знала, що ти "прочитаєш"! І пісню, і кутю з коливом, і білим по білому!
Сиджу і рюмсаю.
Не треба! Все ж добре!
Зате таким чином я прояснила собі, чому ЩИТ довіряє Романовій. Вона ж перебіжчиця. Зрадивши раз, вона цілком може зрадити ще раз. Отже, або потрібно тримати її на короткому повідку (Чорну Вдову, ну-ну), або вона повинна мати вагомі причини перейти на інший бік.
До того ж я не пам'ятаю жодної сцени, де Барнс вибачався. Вожливо, я неуважно дивилась і пропустила півтори секунди з "ну, вибач", але (наскільки я пам'ятаю) не було розкаяння чи хоча б якихось слідів докорів сумління.
От цікаво, якщо це комусь показати, то як скоро та купа каміння, яким мене закидають, виросте у могильний курган?
-
-
27.09.2020 в 00:17А Романова могла б бути гарною нашою, але он там зараз знімають Вдову, там вона... ну, коротше, твоя версія мені більш до вподоби.
-
-
27.09.2020 в 01:25І не збиралася. Передусім через те, що текст розрахований на певного читача
Але стає смішно, коли уявляю його десь на фігбуці. Закопають же!
зараз знімають Вдову, там вона...
Пхе! Хай собі знімають! Я з задоволенням перегляну їхню версію. Або без.
Як казала моя прабаба, ви собі думайте, а я собі знаю.
Вона могла бути не з повоєнної Західної, а з Сходу 32-33 років, доречі. Правда, тоді б такого тексту не вийшло, бо там нікому було складати пісні про сумний вечір.
Власне, фіг хто вже з мене цю ідею виб'є!
Типова манера дій: нагадити і в кущі.
Мда... Руський - то таки не національність, а особливість психіки.
-
-
09.10.2020 в 23:25тільки не зрозуміла, чого Тоні з Пеггі свариться? Може, з Пеппер?
-
-
09.10.2020 в 23:30-
-
05.11.2021 в 00:31прекрасний флешмоб!!
-
-
05.11.2021 в 00:35-
-
05.11.2021 в 13:37-
-
12.03.2022 в 19:40- Батько наш Бандера...."
я просто почула цей баритон
воно шикарне і феєричне
-
-
12.03.2022 в 20:57