вторник, 05 апреля 2022 в 19:46

Пишет Devona_Shade:

вторник, 05 апреля 2022 в 18:09

Пишет *Bacca*:

Довго нічого писати не могла від жахіття. Та й зараз не можу, нема слів. Тому витяг зі статті з фото.

Дата публікації 15:30, 03.04.22



Окупанти морили людей голодом і розстрілювали заради забави.
Усю Київську область, яка перебувала під тимчасовою російською окупацією, звільнили Збройні сили України. Коли нарешті українські війська, журналісти, медики увійшли до звільнених від окупантів міст, побачене приголомшило - окупанти влаштували геноцид на території України. Росіяни грабували будинки людей й влаштовували там безлад, палили оселі й автомобілі, морили голодом мирних громадян, катували їх, вбивали й ґвалтували. Лише у Бучі Київської області окупанти звірськи вбили щонайменше 300 цивільних людей.

ТСН.ua зібрав інформацію та фото з місць найстрашніших злочинів окупантів у Київській області: Бучі, Гостомеля, Ірпеня тощо.

ДАЛІ, 18+

Росіяни імітували розстріл цілої родини
Центр стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки навів жахливу історію одного із українців та його родини, яка трапилася з ними у Гаврилівці. Чоловіка та його близьких обстріляли росіяни, коли мирні люди поверталися додому. Від поранень чоловіка врятувало диво, однак втекти від ворогів їм не вдалося. Окупанти схопили людей, роздягнули усіх та поставили біля стіни. Таким чином вони вирішили "пожартувати" та імітували розстріл.
 За словами потерпілого, окупанти були п’яні. На щастя, родина лишилася живою.

Окупанти розстріляли авто з сім’єю у салоні 
Мешканка Здвижівки, яка пережила окупацію росіян та є живою очевидицею злочинів окупантів, розповіла, що першого ж дня путінські армійці навмисно знищили нашу інфраструктуру: газ, електропостачання, ретранслятори. Увесь цей час окупанти стріляли по будь-якому джерелу тепла, запеленгованим мобільним телефонам, легковим машинам.
За її словами, розстріляні легковики стояли вздовж дороги. В одній із авто працівник Центру стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки розгледів чотири непізнані тіла, припустивши, що це була сім'я. Також цілу сім'ю з п'яти осіб "на прощання" окупанти розстріляли у самій Здвіжівці.



Чоловікам зв'язували руки і розстрілювали
У селі Мотижин Бучанського району знайшли розстріляних окупантами чоловіків та жінок. Кати зв'язали своїх жертв і вбили пострілами в потилицю.



Оголені трупи дівчат
Біля траси за 20 км від Києва знайшли тіла мирних людей, які лежать під ковдрою. У Міноборони України повідомили, що це тіла оголених дівчат, яких російські варвари намагалися спалити на узбіччі дороги.





Російські військові в Ірпені розстрілювали жінок та дівчат, а потім танками їздили по тілах
Як розповів міський голова Ірпеня Олександр Маркушин, російські окупанти в Ірпені Київської області жорстоко вбивали мирних жителів. Вони розстріляли жінок та дівчат, а потім танками їздили по їхніх тілах.
Також вбивці масово розстрілювали людей просто посеред вулиці. Найбільше загиблих знайдено на вулицях Пушкінській та Лермонтова.

Сотні трупів мирних людей на вулицях Бучі
Анатолій Федорук, мер звільненого українськими військами міста Буча поблизу Києва, заявив, що близько 300 мешканців міста було вбито під час окупації. Вулиці міста всіяні трупами. Мер Бучі, якого цитує AFP, розповідає, що людей вбивали пострілами у потилицю.
Серед убитих – діти, жінки та люди старшого віку. Останки людей, які все ще лежать на вулицях, за словами мера, можна буде прибрати лише через три-чотири дні. Він пояснив, що наразі сапери не закінчили роботу в місті.



На знімках, поширених у Мережі журналістами, видно останки мирних людей, деякі з них валяються просто посеред траси, на заправці тощо. Інші трупи, які лежать біля автівок, видно, що заживо згоріли.








>Як повідомляє Reuters, вбиті люди не носили уніформи, вони були цивільними.

"Їхні жорсткі руки все ще тримали сумки з покупками. Деякі явно були мертві протягом багатьох днів, якщо не тижнів", - пише видання.







Також російські окупанти цинічно знищували й будинки людей та інфраструктуру міст, завдавши своїми злочинними діями чималих руйнувань і збитків.

Крім того, від рук російських окупантів постраждали й тварини.






джерело​​​

Російські покидьки заплатять за це пеклом на землі, і ті, хто вбивал, і ті, хто підтримував війну, і ті, хто мовчав.

---

youtu.be/RmTUM8bbsFA

---

Русской матери

Сегодня я обращаюсь к мамам.
Не к матерям солдат, которые сейчас в Украине.
Я обращаюсь к мамам мальчиков 10-12 лет.
Дорогие девушки! Любите своих почти взрослых уже малышей, балуйте их, хвалите, не ругайте за шалости. Пусть у них бутет счастливое детство и все, что вы сможете им дать. Не так уж много времени вам осталось быть вместе.
Потому, что чем бы ни закончилась эта война, вернется ли их отец со "спецоперации" или станет удобрением, если у вас ничего не изменится, то лет через 8-10 их у вас отберут и отправят голых-босых в холодных консервных банках прошлого века добывать славу и земли очередному тирану против очередных "бандеровцев".

---

---

Чесно поцуплено

вторник, 08 марта 2022 в 12:03

Пишет Aurora_:

---

Це ж просто математика

Він був звичайний собі дядько невизначеного віку. Не надто високий, але й не низький, не товстий, але з черевцем, з кучерявим вічно скуйовдженим волоссям, пересипаним сивиною. Він ховав очі за скельцями окулярів, коли жінки з хворими очима сичали йому в спину «Зрадник!».
Він навіть не намагався виправдатись, коли в обличчя йому кидався понівечений війною ровесник, вимагаючи звіту, де був цей чоловік, коли вони горіли, вмирали і підривалися на мінах.
«Як ти можеш?!!» - гнівно плювали у вічі колишні колеги.
Він знизував плечима: « Це всього лише математика. Двічі по два буде однаковим при будь-якому режимі».
«До скількох може людина порахувати на пальцях?» - питав він на першій лекції.
І сумно усміхався на хорове «До десяти!»
«Раз, два, три, чотири – курку грамоти навчили» - була його улюблена приказка. Залежно від тону, він міг нею хвалити, насміхатись або задумливо бурмотів, намагаючись розібратися у хитросплетіннях студентських логічних ланцюжків.
Вчитися у нього було важко. Але цікаво.
«У дійсності все не так, як насправді» казав він, розплутуючи неймовірним чином складну задачу.
Кілька разів групи писали на нього заяви. Щось на кшталт «…Мы желаем учиться на едином и могучем языке и требуем заменить преподавателя…». Він знизував плечима і переставав ходити до цих груп на заняття. Для них знаходили заміну, звичайно.
- Я требую обучать меня на понятном мне языке!
- Я навчаю математики – ця мова має бути вам зрозумілою, юначе, навіть якщо ви не розумієте решти.
Кілька чорношкірих студентів ствердно закивали.
- Да ты знаешь кто мой отец?!
-Ні, і знати не маю бажання. Як і бачити вас, юначе, на своїх заняттях.
- Одно мое слово - и тебя попрут с работы в один день!
- Раз, два, три, чотири – курку грамоти навчили! – аудиторія вибухує реготом.
Його відсторонили від роботи на два роки. Це були найгірші випуски в історії вишу. Потім ректор прийшов до нього додому на чашку кави і вмовив повернутися: «Це ж просто математика. Жодної політики. Тим паче, того татуся перевели «нагору» і своє дитятко він забрав у столицю».
Він знову знизав плечима і повернувся до аудиторії.

Він мав дружину. Худорляву, дрібну, негарну жінку, що надто сутулилась.
Вона вчителювала у старшій школі.
Коли у вересні хтось з новоявлених «когутиків» - так вона називала молодих, задеркуватих п’ятикласників, що відчули себе підлітками – лінивим ламким голосом заявляв, що вміє рахувати, вона питала:
- До скількох ти можеш порахувати на пальцях, когутику?
Задоволено кивала після очікуваної відповіді і продовжувала:
- А я до дев’яноста дев’яти. Хочеш, навчу?
До травня у неї не тільки рахували до дев’яноста дев’яти на пальцях, але й легко обходилися з дробами, ступенями та коренями.
- Ну ось, - задоволено мружила вона вицвілі зеленкуваті очі, - тепер вас можна починати чогось вчити.
Звичайно, знаходилися матусі, що вдиралися до класу або й до кабінету директора з вимогами «…учить детей на нормальном языке!»
- У нас математичний клас, ви щось переплутали. Філологи – в сусідньому крилі, - крижаним тоном відповідала вона.
- Дитина погано знається на математиці? – не підвищуючи тону уточнювала вона, коли чергова матуся в директорському кабінеті вимагала покарати тупу училку. – Має погані оцінки? Ні? Які претензії до мене? Я навчаю математики і роблю свою роботу добре. А якби Ви, жіночко, не відволікали від роботи і не нагнітали у школі політичні питання…
Зазвичай, на цьому місці все й закінчувалося. Зрештою, мова, політика, війна – що вже рахувати переможених і переможців? Тим паче, що й справді варто було потерпіти дивнувату учинку з її «телячьей мовой», аби дитинка мала шанси вступити до вишу. Бо, знаєте, не дуже хочеться відправляти хлопчика служити десь на Алтай або Камчатку, куди зазвичай доправляли місцевих призовників, щоб вони «прониклись духом и величием своей родины».

Одного разу, коли він у вересні прийшов до аудиторії, і поставив своє традиційне питання, то почув: «Я – до дев’яноста дев’яти». Він уважно придивився до рудого дівчиська і кивнув.
Наступного року таких було вже троє.

Вона згасла першою. Хоч він і насміхався, що за статистикою чоловіки живуть менше, отож бути їй вдовою. На похороні був скромний вінок від школи і дві молоденькі вчительки. Одна з них вчила першачків рахувати, навчаючи простенького віршика «Раз, два, три чотири - курку грамоти навчили…», інша доводила старшокласникам, що бедра, себто стегна, є у жінок та деяких смачних тварин, а трикутник – рівнобокий. Їх вже й не чіпали. Адже перемога була беззаперечна, а математика… Двічі по два буде чотири будь-якою мовою.

Він зміг прожити ще дванадцять років. Його похорон був велелюднішим, бо діти з вчительок запам’ятовують першу, але з викладачів - найгіршого і найкращого. Та й керівництво вишу не могло повірити, що нарешті здихалося незручного діда і вирішило відзначити цей день.
Їх зібралося сотні дві – дядьки з посивілими чубами й зовсім молоді дівчатка, інженери, чиновники, військові, лікарі, аспіранти, студенти, яким він не встиг дочитати курс – люди з розумними очима, ті, кого він навчив думати. І щось сталося з ними. Вони відчули себе родиною. Братами і сестрами. Студенти біткалися, хто ж читатиме лекції. Тї, хто сам викладав, чухали потилиці і несміливо пропонували допомогти з матеріалом – благо, сучасні технології дозволяли прочитати лекцію-другу прямо з дому. Чиновники про щось домовлялися з інженерами, військові реготали з лікарями. Звичайно, обмінювалися контактами, домовлялися зустрітися, зшивалися невидимими нитками…

Час спливав… щось відбувалося… щось невидиме і невловиме…
За дурнуватим віршиком про курку впізнавали «своїх», з якими видихали острах і переходили на ненависну переможцям «телячу».
«Я зможу до дев’яноста дев’яти» - стало твердою обіцянкою.
І сталося, як і мало статися. Як не могло не статися, як ставалося вже сотні разів до того. Але цього разу, хотілося вірити, в останнє, бо «З їхнього боку – у кожного по дві ходки, з нашого боку – у кожного по дві вишки».
І ті, хто на пальцях рахує до дев’яноста дев’яти завжди переможуть тих, хто тільки до десяти.
Це ж проста математика.

запись создана: 04.01.2022 в 00:52

---

Викладачам і адміністраторам шкіл!

Потребую допомоги.
Покликала дітей на безкоштовні курси математики, щоб діти до кінця року не забули.
Багато запитів на інші дисципліни.
Не факт, що зможу сама впоратися з кількістю учнів.


Хто має досвід проведення дистанційних уроків у групах - поділіться, будь ласка!

---

Не змогла не поцупити

m.facebook.com/groups/405408877792743/permalink...

---

Божечки, я таки сцикло.
Вчора весь день шукала притулку для харків'ян, до хрипоти доводила, що то таки біженці, а не бажаючі скористатися випадком, клялася, що то все мої брати, сестри або щонайменше - ліпші подруги.
Ридала, що майже нічого не можу зробити для кращої подруги - ми вчотирьох в однокімнатній квартирі. Потім плюнула і запросила - нічого, перетопчемся якось.
Ввечері накрило: хочеться закинути дітей куди подалі - в іншу країну, на інший континент, кудись на іншу планету.
На Альфі Центавра хтось приймає біженців?

---

ВАШ мотлох на НАШИХ вулицях

---

Флешмоб

Грузини!
У вас є чудовий шанс повернути Абхазію! Ми замкнули на себе все що в них є!
Молдовани!
Забирайте Придністров'я назад собі! Вам це буде зробити легко! Давайте разом розірвемо скаженого ведмедя!
Фіни!
Карелія на вас зачекалася.
Японці!
Курили мають знову бути вашими!
Німеччина!
Скільки можна дозволяти недобиткам спорожнюватися на могилу Канта в Кенігсбергу?
Ічкерія!
Здобувай незалежність, скидай паразита!
КИТАЙ!
Ти знаєш, що робити!


Georgians!
You have a great chance to get Abkhazia back! We have locked up everything they have!
Moldovans!
Take Transnistria back to yourself! It will be easy for you! Let's break the mad bear together!
Finns!
Karelia is waiting for you!
Japanese!
Kurily islands must be yours again!
Germans!
How long will you allowed to pee at Kant's tomb in Königsberg?
Ichkeria!
It's high time gain independence, get rid of the parasite!
CHINA!
You know what to do!

---

среда, 02 марта 2022 в 12:48

Пишет Mister_Key:

"тут на вас чекають лише смузі та насіння"



Києве, бий!

---

Навіть якщо фейк!

среда, 02 марта 2022 в 01:28

Пишет **Kirill:

Говорят что это Киев и не фейк. 
Картинка дронами.

Слава нації 

Смерть ворогам

---

Війна

Я - те саме ганебне сцикло, що втекло на Західну від війни. Можливо, після нашої перемоги мені буде соромно дивитися людям у вічі.

Перші пару днів війни я не могла 1 - повірити, 2 - відірватися від стрічки новин. Я переглядала загальну стрічку дайрі і жахалася: більша частина російських дописувачів РАДІЛА. Я ледве стримувалась, щоб не влізти в срач. Решта або мовчала, або робила вигляд, що нічого не сталося. Я ледве стримувалася, щоб не гатити їм у профілі з криками НАС ВБИВАЮТЬ.
З і так нечисленних знайомих на росії тільки Asher поцікавилася, запропонувала допомогу і поспівчувала. Дякую!

Тепер мені похуй.
На те, що там у вас робиться політикою, економікою і всякою дурнею.
На те, що вам не вистачає чогось-там.
На ваш довбаний оргазм при кожному бомбардуванні МОЄЇ КРАЇНИ.
На ваше мовчання.
На ваш страх.

Мені пече моє.
МІЙ чоловік зараз за 800 км від мене і дітей. Через ваші довбані імперські амбіції він втратив роботу. І не ваша справа, куди і нащо він мотається зі зварювальним апаратом.
МОЇ діти зараз сплять втрьох на одному дивані, а не у своїх ліжечках, і ховаються у коридорі за правилом "мінімум дві стіни". Бажаю вам дізнатися це правило на практиці. Доречі, вони чують сирени повітряної тривоги краще, ніж я, і будять мене вночі.
МОЯ семидесятирічна мама закидає на шостий поверх без ліфту по 40 літрів води і їжу, яку встигла купити, для МОГО лежачого тата у Вугледарі. Так-так, у тому самому Вугледарі, де ВАШІ снаряди роздовбали водогін та лікарню. Навколо них гримлять вибухи.

Там доплюнути до тої самої Волновахи, де пройшло моє дитинство. І з фото і відео розгромленого міста я впізнаю вулички, якими ходила до школи і дитсадка, магазин, у який вперше пішла самостійно, ріг вулиці, де ми жили... Цього всього вже нема.

МІЙ брат залишився в Харкові. П'ять років мого студентства пройшло там. Не люблю я це місто, але не настільки, щоб зрівняти його з землею.


МІЙ день починається з переклички: чи всі живі. Просто живі.
МОЇ подруги і просто знайомі з Києва щодня відслідковуються за соцмережами: пишуть=живі.

МІЙ страх переплавився за ці дні у гнів і ненависть.

Що з цього ВАШЕ? Що з цього настільки ваше, що ви припхалися сюди зі зброєю?
На що ВИ розраховуєте?
Процес дегуманізації вже запущено. За людей вас не вважатимуть. Навіть найкращих з вас.

Дивіться! І не кажіть, що не знали!
І не питайте потім за що вас так:

---

Inna RomenSka пише.
Російською. З Харкова. Саме зараз
#war_in_Ukraine
Сегодня за 10 минут до сильного обстрела нашего района я шла из магазина и зашла по пути домой к подруге, у которой есть большой и сильный тамбур. В нем мы и просидели весь обстрел, списываясь с людьми, которым нужно найти лекарства, покормить детей, вывезти кого-то на срочную операцию и даже найти корм попугаю. Потому что из-за вашей "ювелирной операции, в которой не погиб ни один мирный житель", дорогие россияне, разрушена куча домов, почти все магазины закрыты, нет продуктов, огромные очереди, женщины рожают в бомбоубежищах, больницы переполнены, да и толку - вы же в них все равно стреляете, сссуки. Наш город, в котором так многие любили русских, где почти каждый второй имеет там родственников, Харьков, про который мы так часто слышали все эти годы эпитет "ватный", раз за разом уже пятый день показывает огромную красивую дулю "асвабадителям".
Мы сидели, читали новости, а стены тряслись от взрывов. В то самое время, когда велись переговоры и было обещано прекращение огня, к нам летели ракеты. Грады, Смерчи были по жилым кварталам. По-подлому - потому что все знали, что объявлены переговоры, и многие жители вышли набрать воды или купить еды. И погибли просто на улицах, не успев спрятаться.
О, мы прекрасно поняли, что это было, спасибо. Это была такая откровенная месть. Подлая, бессильная, под дых - вот вам, получите, за то, что мы не можем победить вашу армию, которая внезапно оказалась совсем не такой, как нам рассказывали! Тогда мы отыграемся на мирных жителях, 20-летних студентках, мужиках с одышкой и бабках, и понятно? Убьем пару десятков, сотни покалечим, и вы сдадитесь! "Я велю побить тебя плетками, и ты полюбишь меня как миленькая!".
Нее, ребята, не трындите про "только военные объекты" и "мы вынуждены были стрелять по жилым домам, школам и детсадикам, потому что там засело ВСУ". Ничего не получится. Это вы можете Соловьеву своему рассказывать или безграмотным теткам в Сыктывкаре, но видите ли - сейчас 21 век, технологии, то-се. Везде камеры... Вы должны были слышать, до вас даже часть технологий вроде доходила, и раньше вполне успешно. Слыхали, у вас SWIFT какой-то был, карточки банковские, самолеты в Европу летали. Вы туда ооочень любили летать. И в Египет. Так какого ж хера вы запустили в мой дом крылатые ракеты, мать вашу?!
Да, это впечатляет. Когда видишь на улицах трупы людей, которые просто вышли из подъезда за хлебом, или сгоревшую семью в машине, сразу хочется жить в вашей прекрасной, изумительной стране, и бежать сдаваться. Ага. М - мотивация.
Нет, дорогие мои. Вы даже не представляете, какую сильнейшую, мощную, кристально-чистую ненависть вы сумели вызвать во всем народе, который вы всегда считали слабым быдлом. Да вы креаторы долбаные, блядь, вы сумели за эти пять дней из разношерстной массы, которая ругалась себе по интернетам из-за того, чей президент зеленее и шоколаднее, одним пуском ваших хваленых Искандеров сотворить алмазный монолит - нацию, которая дает вам теперь просраться, несмотря на все ваши 145 млн и весь ваш металлолом.
Да идинахуйрусскийвоенныйкорабль, все, теперь эту фразу знают все украинские дети, и матери даже не морщатся, когда они ее выкрикивают.
Я все реже и реже буду писать по-русски. Да, я знаю, что я, украинка в -надцатом поколении (и немного ирландка в третьем), умею делать это виртуозно (уж простите) и намного лучше любого среднестатистического великорусского. Мне все противнее это делать.

---

Реалії війни

Тільки що чоловік перервав лекцію з математики - у них повітряна тривога.
Одна з учнів не може продовжувати заняття - батьки відправили до села, а там зв'язок нестабільний.

---

Ми вижевем.
Я вивернусь назовні, зміню країну, мову, пожертвую всім і всіма (якщо буде треба), я заникаю дітей в найглухіший кут, навіть якщо мені доведеться здохнути з сорому.
Сподіваюся лише, що за кілька тижнів я просто повернусь додому, соромливо ховаючи очі. Мені чхати.
І щодня я буду розказувати дітям, чому ми опинилися там, де ми є. Чому вони не можуть спати у своїх ліжках. Чому тато телефонує з Дніпра і довго мовчить у телефон. Чому не приїде бабуся з Вугледару. Чому з ними тьотя Наташа з Харкова більше не займається малюванням. Вони, заразо, напам'ять вивчать. І внукам перекажуть. Бо відповідь одна: тому, що сьогодні, 24 лютого, росія напала на Україну.
Мозок відмовляється сприймати, але це - війна.
Не забуду.
Не вибачу.

---

---

---

Як перестати матюкатись і цитувати Лаврова?

Вот почему некоторым барышням так припекает в слешные фики прилепить политику?
Ну трахаются у тебя горячие мужики в разных позах и ракурсах - ну и счастья им в обе руки!
Но нет! Обязательно надо втулить вяличие родных просторов от моря до моря. И добро бы какой-нить патриотический закидон, но опять же нет! Надо нагадить на голову нем, кто не! ибо они и народец так себе, и нация с натяжкой и язык - не достоин и все такие вещи. А уж из уст персонажа, которому по канону глубоко все равно на всю эту возню... (хотя, может авторица - художник, она так видит).
Можно подумать, у них путин лично в бетах. Или товарисч капитан не пропустит в публикацию.
Всю малину перепортили. Там и так не особо фонтан, а еще и эти уколы зонтиком... фу так писать!