среда, 21 сентября 2022 в 04:37

Пишет Mister_Key:

There’re many resorts
On Ukrainian plains,
Just next to Black Sea shores
Which don’t sleep due to trains.

But there’s one great place
Close to jolly Kherson:
Only one airbase
Which disturbs only stones.

This is a goddamned post,
There’s no river or sea,
But for some reason orcs
Liked it instantly.

Looking for vodka there
Or for washers is vain.
But the Russians are snared
There again and again.


Welcome to the Hotel Chornobaivka!
Every time as first!
There’s nothing worse:
All around burst.
Welcome to the hell of Chornobaivka!
What a sad decline!
We fend off this crime
For the umpteenth time.


Russians breathe out there
Or at least lose their joy.
There’s nice cause to be scared
If you have such a choice.

Every time Mykolaiv
Send its true love to them.
All who’s seen its fire show
Thinks it’s a real gem.

But for some secret reason
Pilots don’t cancel flights.
Even sad horse Lavrov
Asked to close the damn sky.

Well, the secret is simple –
It’s a very good deal.
At this base someone nimble
Will buy all your junk steel!


Welcome to the Hotel Chornobaivka!
Such a lovely place!
Such a lovely base
To fly into space!
Welcome to the hell of Chornobaivka!
What a sad decline!
We fend off this crime
For the umpteenth time.


There are many resorts
In Ukrainian hub
Where all Russian orcs
Will take their lumps.

You thought to trash Ukraine
In three days by fourth night.
Now you’re straining your brains
Seeking a hole to hide.

Know that we won’t back down.
Behind us is our home.
We’ll take back everything
That you have ever boned.

It is useless to pray,
To say sorry, to weep.
You will go the same way
As the Russian warship.


Welcome to the Hotel Chornobaivka!
Every time as first!
There’s nothing worse:
All around burst.
Welcome to the hell of Chornobaivka!
What a sad decline!
We fend off this crime
Not for the last time.
By Alexandra Kalynovska aka Melaryon


гарна пісня!

---

вторник, 20 сентября 2022 в 13:47

Пишет Devona_Shade:

среда, 14 сентября 2022 в 20:24

Пишет Макси_Лана:

«Разрозненные националистические банды отогнали вторую армию мира на заранее запланированные позиции».

Хочеться сказати росіянам, яким не подобалися наші підручники історії: нові не сподобаються вам ще більше.

Сміялася, коли росіяни перекладали Дворічне як Двухлетнее, але згодом побачила Двухвещевое
уявляю їхні мапи
ору коли вони пишуть Великая Комишеваха, так велично)

ЗСУ просуваються так швидко, бо в спину їх підпирає Нова Пошта.

день перемоги рускага оружія над українською ТЕЦ будуть згадувати ще сто років.
Потужно помстились.

В России многие моются водой из батарей, ходят в туалет на улицу, собирают валежник, заготавливают еду на зиму, но это никак не влияет на уровень удовлетворенности жизнью. Счастливой страну делают новости о том, что после ракетного удара рядовые украинцы осталась без света и воды

Рамзан Кадыров анонсировал "интересный сюрприз" украинским боевикам от бойцов спецподразделения "Ахмата", но пока решил не раскрывать все карты.
Полагаю, речь идет о чумовом ролике в Тиктоке!

Сподіваюсь наступний великий збір фонду Притули буде на стіну з росією.

Котляревський, наприклад, стрілявся на дуелі!
Його опотент промахнувся, а Котляревський попав у плече і зробив опонента людиною з інвалідністю. А все через любов...
сподіваюсь він стріляв в Булгакова

Я ж так розумію, що після перемоги на Львівський форум видавців у якості почесного гостя потрібно буде запрошувати Стівена Кінга? (Жадан)

Росіяни: ууу там сборная НАТО іх стотищ мільйонав*
Дід * ДОБРИВЕЧУР бля 93, одайте танк*

росзмі: там воюют солдати НАТО
чувак з села Мужилів, Підгаєцького району, Тернопільської області: гуд морнінг, єбать

Військовий на Харківщині:
Місцеві принесли два відра вареників (капуста, картопля), велику кастрлю борщу, дві кастрюлі картоплі з м‘ясом, пів відра помідорів і багато хлібу. І це на вечерю. І це я тільки повернувся в хату, можливо пацани половину вже з’їли. Все дуже смачно. Це щось нереальне

Відоси, де жіночки вибігають з хат прямо на дорогу цілувати наших, а за ними з засади — друга хвиля старших жіночок з каструлями, пиріжками, овочами з городу, — це любов.

---

вторник, 13 сентября 2022 в 09:50

Пишет Mister_Key:

Залужный: *даже и не думает останавливать контрнаступ.

Россия: Рокировка Изюмско-Балаклейской группировки идёт по плану.

ЗСУ: * продолжает рушить к херам линию фронта, освобождает города и сёла.

Россияне: Так, я не понял. Мы выигрываем спецоперацию или проигрываем?

Кремль: Мы отрицательно перегруппировываемся.

Залужний: Стадія "Отріцаніє". Ждіть.

Войска РФ: Нам пизда! Укры валят с колёс! Вы там охуели в Москве вообще, нас тут хуярят по-полной!

Залужний: Стадія "Гнєв". Ждіть.

ЗСУ: Старшина! А ми отой стовпчик проїхали - то вже російській кордон був? Чи нє?

Старшина: Заїбали блять, стопчики вони рассматрюють. Он танк знов кинутий, пішли глянемо, може шо полєзне буде.

Россияне: А может - это такой хитрый план?

Залужний: Стадія "Торг". Ждіть.

ЗСУ: Так а шо ждать?

Залужний: Як дійдуть до дєпрєссії - хуярьтє хаймарсамі.

Россияне: Как, как мог так посыпаться фронт? Мы в шоке... такого не может быть...

ЗСУ: Це вже вона?

Старшина: Хто - вона?

ЗСУ: Дєпрєссія?

Залужний: ВОГОНЬ!

Войска РФ: Ааааа!!! Сьобуем, блять!!! Сукаааа!!!

Українці: * донатять на пікапи, мавікі та буржуйкі.

Россияне: Так мы с НАТО воюем, или тока с Украиной?

Путин: С НАТО.

Россияне: То есть Залужный командует войсками НАТО?

Путин: Нет... то есть да... та блять!

Українці: Ми, чєстно говоря, такого не очікували. Ну Балаклєя. Ну Куп'янськ, це ще понятно... Но Ізюм? Святогірськ?

ЗСУ: Вірте у нас. Пам'ятайте загиблих. Поважайте живих. І ми все зробимо.(с)

---

Нова врата

Сумна статистика продовжується.
Сьогодні вранці автівка збила старшу кицьку.
Матільді було всього 6 років. Вона була справжнім талісманом родини.
Попереджала, коли прилітало в наш бік.
Стежила, щоб чоловік добре харчувався, коли залишився один.
Спокійно перенесла всі переїзди.
Ми завжди тебе будемо любити.

---

среда, 10 августа 2022 в 09:45

Пишет Mister_Key:

От намалювала нам наша люба відьмочка цю красу - і одразу бавовна.
Малюй, котику, малюй, дитино, нам ще по Кримському мосту хуярити...

---

воскресенье, 24 июля 2022 в 16:23

Пишет Mister_Key:

воскресенье, 24 июля 2022 в 12:27

Пишет What can i do:

воскресенье, 24 июля 2022 в 11:19

Пишет Макси_Лана:

Жінка сідає до компа, ретельно готується:
Серветки, навушники, знеболювальне, заспокійливе, снодійне.
Передивитись нині новини – це як в Харкові вийти на вулицю.
Келих вина, якщо все перелічене не подіє.
Жінка перевіряє знайомі сторінки, читає вірші,
Знімає блискучий шолом, дістає щітку та починає чистити пір’я.
Вона б, звичайно, хотіла й далі жити так, як раніше,
Але в лютому вранці прокинулася валькірією.
У валькірії важкі й такі здоровезні крила,
З ними стільки мороки – почистить, змастити, пройти техогляд.
Ними легко можна було б піднімати душі та нести у вирій,
Але вона тягає ними дітей, аптечки та іноді навіть авто, бл...ь.
Короче, гарні крила, робочі, тіки побиті.
Вони не завжди працюють, хоч вона постійно ними когось закриває.
Жаль, що не можна на них присобачить броньовані плити…
Жінка бере голку, нитку, трохи морщиться та зашиває.
Тихо брякає месенджер – нове повідомлення.
Босс дуже гнівається на невиконання плану та щось подібне.
Так, чортів ас, я знов тебе підвела, і я дуже втомлена.
Вибач, Рагнарьок у нас тут і зараз, вони нам живі потрібні.
Що їм робити в Вальхаллі твоїй – бухати?
Та кожен з наших там все рознесе по камінчику, сам же знаєш.
Чи стануть мовчки дивитись на мертвих дітей, посічені поля та спалені хати?
Можеш мене звільнять, але ти їх іще почекаєш.
Жінка приймає запрос від Мавки, пише подрузі.
Та нещодавно посіла місце Горгони та отримує корисні навички.
Обоє мріють сформувати вже свій підрозділ
Та ви...издить з України усю ту наволоч.
Ту Медузу до згвалтування звали Цирцеєю,
Тепер в неї кам'яний погляд, а замість волосся - отруйні гадюки.
І поки вона веде за рахунком в змаганні з типу Персеями,
Хоч ті кожен день й намагаються вбити її, падлюки.
Жінка фіксує потреби, закриває файли.
Прийшло вже п’ятнадцять замовлень з Асгарду, і що їй із цим робити?
Думає, як добре, що з лютого скинула аж сім кілограмів –
Завтра можна піднятися вище, ще більше своїх закрити.
Inna Romenska (c)

---

понедельник, 11 июля 2022 в 17:57

Пишет Mister_Key:

Дивіться обережно, якщо емоційно є хоча б якась нестабільність.
Не думала, що Масяня може бути ось така.

---

пятница, 08 июля 2022 в 07:02

Пишет Mister_Key:

русскоукраинскаявойна #Харьковстоит #миєдині

сейчас у каждого в нашей стране есть свой персональный участок ненависти.

я ездил по Харькову все четыре месяца войны с первого дня. Салтовка, Алексеевка, ХТЗ, Рогань, Горизонт, Бавария, другие разбитые районы.

это не будет длинный текст.

моя личная персональная стометровка ненависти - это от перекрестка ул. Свободы и Мироносицкой и чуть выше вверх, к Институту метрологии. разбитые тылы ХОГА. разнесенный вхлам БЦ 50-я параллель. 32-й дом чуть выше с выломанными нахуй стенами и трогательной надписью «заходите к нам на кофе» возле обгорелого окна.

я зарекался с начала войны брать в руки осколки, которые прилетели не ко мне. когда 24 апреля отбомбили по периметру отцовского дома, я обошел все вокруг и не нашел осколков.

а тут я просто шел по Мироносицкой и поднял его. кусочек - как мне сказали - Калибра. или Точки У. или Смерча. маленький, граммов на 20 кусок чугуна, или из чего там еще пдрсы делают свои пдрстические ракеты.

я оставлю его себе. как символ вашего «освобождения». как знак вашего «братского спасения братского народа». как кусочек подарка от «старших братьев», который убил бы меня нахуй навылет, если б я проходил мимо.

братья.

ненавижу.

ебаные трусливые твари, которые каждый вечер шпарят дальняком по мирной инфраструктуре.

просто маленький смертоносный кусочек чугуна.

я не плакал год со смерти матери. сейчас я вытираю слезы каждый раз, когда прохожу эту стометровку. вы нелюди. вы говно. вы отбросы. я каждый раз иду там, плачу и говорю себе вслух: вы не понимаете, какие вы отбросы и никогда не поймете.

дешевая человеческая шваль.

русня. орки. неумытые.

каждый раз, проходя там, я, взрослый мужик с высокой эмоциональной устойчивостью, плачу.

за этот маленький кусок чугуна.

спасибо что это не фейсбук. вы сдохнете проклятыми. вы сдохнете проклятыми до седьмого колена и даже не поймете, почему так произошло.

за маленький кусочек чугуна.

а мы выстоим и победим, потому что мы на своей земле.

стоїмо, козаки! с ними осколки чугуна, с нами сила.(c)

---

четверг, 19 мая 2022 в 10:45

Пишет Mister_Key:

З днем вишиванки!

---

воскресенье, 08 мая 2022 в 10:06

Пишет Mister_Key:

---

пятница, 29 апреля 2022 в 12:02

Пишет Mister_Key:

Cтрашні казки про правду для русні (і не тільки)

Частина перша. Бабка.

Попередження: пов руського ванькі, використовувала все підряд, що йшло до голови, є не дуже детальний опис військових злочинів, в т.ч. згвалтування, взагалі-то за мирних часів Мавки людей не їдять, але то за мирних.
Велику подяку висловлюю Сашку Лірнику, Дмитру Томчуку та автору страшної сторі від лекса, на основі якої це все і почалося.

Ми українці — з нами ЗСУ
@TerryJany

Місто в окупації.
Орк: Привікайтє, ми здєсь надолго
Бабка: а деякі назавжди
Орк: возможно і так будєт!
Бабка пошепки: боже, яке тупе


І нічого страшного в ній не було. Огидного — так, багато; бабка була старюща, років під дев’яносто, якщо не під сто. Ледве шкандибала, хрипко дихала, плюнь — то й розсиплеться, мов висохла від часу колода. Саме тому спочатку гордий солдат 200-ї мотострілецької бригади ЗС РФ Паша Храпунов ніяк не міг второпати, чого всі її так бояться. Ну бабка. Ну сиві куделі з-під чорної хустки та ніс скоцюрблений, як, власне, і вся її похилена статура — достоту гачок з дрючком, як не крути. Ну очі з червоними від постійних старечих сліз повіками та каламуттю більм. Ну бурмоче сама собі без зупину, така собі стара триндлива кочережка, але ж у старих це постійно. У самого Паші була така сама невгамовна тітка в селі під Калугою. Мугикала собі під ніс без зупину, аж поки не вчаділа в хаті під самий новий рік, дурна сука. І грошей не залишила, і свято зіпсувала, бо замість відмічання довелося бігати з похованням, та за довідками, ще й самогонки, яку за життя гнала на все село, не стало, а дід Іван, пиздун старий, примудрився спалити апарата…

Бабка, крекчучи, знову поповзла розбитою вулицею. Ця частина села, на відміну від околиці, де вже догоріли рештки розтрощеної ферми, майже не постраждала. Так тільки, трохи. Повибивало шибки по хатах, що принишкли і ніби втяглися в землю, наскільки були в змозі, ще й стріхи підібгали — не дай бог зачепить! Та ще позривало паркани, в кого були модні з полікарбонату, а в кого старі жерстяні — стояли собі і далі. Ну і ще трохи розбило асфальт на вулицях, де йшла важка техніка, а так — нічого. Майже ціле село, могли б подякувати, суки. То не бачили вони, як люди в Росії живуть. Пашка думав про це, повільно соваючи ногами вслід за бабкою. Та неквапно повзла вулицею і навіть не думала пришвидшувати крок, тому і часу на роздуми було вдосталь.

Кулаківці дуже пощастило, що не лупанули “Градами” або чимось ще важчим, але місцеві за таку милість не те що не дякували — ненавиділи. Пашка бачив, як вони спілкуються, якщо вже зовсім край і нема куди подітися: вопре очі в землю і розмовляє через губу, падла хохляцька. Після того, як двох чи трьох дівок потягли до школи, де квартирували, щоб напоїти та все таке інше, взагалі почалося недобре. А з чого би їм, блядь, кобенітися? Що, невже свої хохли кращі?

Одна з тих дівок так кричала та відбивалася, що приятель Паші, Колян з-під Калуги, розгубився та занадто сильно в’їбав їй в лице. Думав, замовкне і перестане верещати, а вона запрокинулася і вмерла, навіть пощупати її як слід не встигли. Дві інші після цього були взагалі як неживі — не пручалися, просто лежали і дивилися в стелю. Хоч би ворушилися, підмахували… Колян грозив одній ножем, мовляв, лице поріже, але нічого не допомогло, і відчуття замість радісного було препаскудне. Ніби — але ж цього ніяк не могло бути, ніяк! — ніби вони, герої Росії та борці з нациками, робили щось не те. Ніби ці дві дівки, напрочуд гарні, білі, з пружними цицьками, подібних до яких Паша досі вживу не бачив, якимось нез’ясненним чином забирали їхню чоловічу насолоду та перетворювали на щось страшне, неминуче, що мовчки стояло поруч і дивилося. Від цього погляду хуй падав і хотілося не їбстися, а ховатися, а по спині йшов мороз. Паша потикався в стиснуте жахом та спротивом жіноче тіло якийсь час та так і не кончив, пустив наступного в черзі. Той навалився на дівку, а Паша плюнув, заправився і, засівши в кутку колишньої вчительскої, став пити з горла дорогий коньяк, який за правом переможця взяв у першій-ліпшій хаті. Там взагалі було бухла — хоч залийся, з якогось дива пляшки стояли навіть навіть не початі! Хохли точно зажрались. Ну нічого, зараз зрозуміють, за ким сила і правда.

Цих дівок вони не розстріляли: сержант Дутіков не велів витрачати набої, з якими і так було не дуже, та й місцеві могли почути, а хитка рівновага, що трималася лише на силі руської зброї, могла розлетітися в будь-який момент. Ні, вони б зрівняли цю зажрату Кулаківку — назва, назва ж яка, всі вони тут кулаки, споконвічні вороги трудового народу! — з землею. Але що тоді їсти? Прострочені пайки? Та й казали зі штабу, що можуть приїхати телевізійники, знімати щасливе повернення відщепенців до великої Россії, а як ти його знімеш, якщо жодної цілої хати нема?

Тож дівок після всього відпустили. А могли б і пристрелити нахуй! Думали, вони підуть додому, а вони, хитаючись та запинаючи на грудях порванне шмаття, поточилися кудись в посадку, де голі дерева хиталися над вузькою річкою і досі лежав догори дригом втрачений танк. За танк командир полку орав в радейку як різаний, обіцяв догани і ледь не розстріляти на місці, а до чого тут, якщо розібратися, були вони, прості солдати? Сказали форсувати річку — вони і форсували! Ну, трошки не вдалося, але що ж, це війна, на ній неодмінно трапляється якийсь бардак, от і тут, як з цими клятими дівками. Хоч би як нормальні себе повели, взяли б випити, якусь цяцьку в подарунок, приголубили б переможця, як бабам заповідано з діда прадіда, та хоч би із страху зробили вигляд, що раді! Тьху, тварі пихаті! До хохлів, мабуть, лагідніші були! Суки йобані.

Коротше кажучи, десь пішли ті дівки до річки та й пропали. Ніхто більше не бачив. Ту, що вмерла, зранку скинули в яр, щоб не смерділа та не валялася під ногами, і ось диво — теж назавтра десь поділася. Місцеві, може, закопали. І ось тепер бабка, ніби навмисно, застрягла біля того місця, де Паша бачив тих дівок востаннє. Кректала, щось шепотіла, тупцяла на одному місці, навалювалась старечим тілом на сукуватий ціпок та все чогось м’ялася, як прив’язана.

— Іді уже, карга старая, — не витримав Паша. Харкнув під ноги, кинув бичок. Цигарки кінчалися, підвозу не було, але по хатах, якщо пошукати, ще можна було щось знайти. І біля колишньої автобусної зупинки, в яку вмазали з міномету, залишався табачний кіоск, але там зараз харчувалися офіцери. Може, щось пропустять, хоч парою пачок можна буде розжитися… якщо ця стара паскуда не буде товктися на одному місці! — Чаво застряла!

Бабка глянула на нього і щось прошепотіла собі під гачкуватий ніс. Але з місця рушила, і то хліб. Ходити з нею через все село ненавиділи всі, тож спочатку ставили до цієї докучливої праці салаг з числа срочників. Потім срочники скінчилися, так вже вийшло, а хто залишився, той стрімко порозумнішав та почав відгавкуватися. Та й можна зрозуміти: тягтися півтори години в один кінець, потім чекати, пока ця кочережка подбає про свою ще старішу сестру — оце нахуй воно треба, та не ходила б пару днів, а то й тиждень для вірності, потім би на поминках пом’янула б по-християнськи, та й все, ніяких проблем! — а потім вертатися, і все це під постійне бурмотіння, кректання та стогони неймовірно старої жінки…

Ще те завдання, одним словом. Але все ж таки не укроп косити, та й то добре. З тої коситви дуже вже часто поверталися двохсоті, трьохсоті, а то й не поверталися зовсім. Тому ж бо Пашка і не пручався, як прийшла його черга конвоювати, а тепер от починав думати, що треба було відкосити. Він, солдат другої найвеличнішої армії світу, відчував себе якось дивно, коли йшов, як прив’язаний, за бабкою. Та повзла повільно, як стрілка годинника, коли відсижуєш останній урок. Паша добре пам’ятав це відчуття ще зі школи: як він тягнувся, цей клятий безкінечний час, як вчителька Світлана Петрівна щось бубоніла про історію великої Росії, про ворогів, що з усіх боків підступають до неї і тільки і хочуть, що забрати собі всі надра, а гордий руський нарід перетворити на підорасів та наркоманів. Підорасів Паша жодного разу не бачив, хоча матюкався цим словом постійно. Наркоманити, що б там не казали, було навіть приємно — зараз, і то кишеню грів коробок приниканої трави, — але американців, головних ворогів, Паша ненавидів з дитинства, за звичкою, хоча, на відміну від постачальників дурі та прихильників скломоя, жодного разу не бачив живцем. Але дарма ж не скажуть. Всі вони, суки, були однакові — ненависні піндоси, сучі гризуни-грузини, тормознуті естонці, жадібні жиди, трусливі бульбаші, чечени, про яких Паша навіть подумки боявся казати хуйню, і, звичайно, нацики-хохли. Цих він особливо ненавидів ще до війни, а тепер, коли побачив на власні очі, зрозумів — не дарма. Це ж треба, село — а з асфальтом! З ліхтарями, з сонячними панелями! А хати які! Та срана зупинка, і та була чистенька та розмальована всяким фашизмом — і калина, і жовто-блакитний ворожий прапор, і якісь квіточки-пташки, — і саме тому її розтрощили з особливим задоволенням. Бо нєхуй тут вийобуватися та вважати себе найрозумнішим. Он і Світлана Петрівна правильно свого часу питала єдиного на весь клас відмінника Алексеєнка — ти що, Тарас, думаєш, ти самий розумний? І правильно ж питала: пішов той дурний відмінник в інститут, та загрібли його на якомусь мітингу і голову в СІЗО нахуй пробили. І правильно зробили. Нехуй виставлятися, будь як всі — тоді проживеш як людина. Як справжня руська людина, а не хохол поганий. Всі вони, хохли, були однакові: подивишся — ніби нормальні люди. А як колупнеш трошки, тут і полізе пихата гніда, яка тебе, могутнього руського воїна, не поважає, навіть навпаки — гидує, блядь така!

Щось забурмотіло навколо; Пашка виринув з думок, огледівся, нічого не побачив і знову став думати про приємне, про перемогу. От після того, як роз’їбуть нациків, жодна хохляцька блядь гидувати руським воїном не буде, а буде боятися. І правильно, і так і треба. Пашка у свої двадцять вже досхочу бачив розтрощені хати і трупи по вулицях, бачив, як працює РСЗВ, випалюючи землю і все, що на ній, до голого обпеченого каменю. Чув, як оскаженілі від голоду пси виють по зачинених обійстях, не в змозі зірватися з ланцюгу, і як їм глухо та страшно відповідають людські голоси з засипаних льохів та підвалів. Інколи Пашка з друзями розважалися: відгрібали насипаний брухт, підіймали ляду, пускаючи в смердючий від задухи та застарілого людського жаху темний простір ковток свіжого повітря і світла, кидали в темряву сухпай — і, ледь зачувши голоси, в яких було навпіл розпачу та надії, жбурляли гранату.

Той самий Колян казав, що найприкольніше — це чути, як в останню секунду розуміння виють баби, що затискають собою дітей, вже розуміючи, що порятунку не буде.

— А патом сразу хуяк! — захоплено розповідав він. — И нихуя нєту! Сразу і могіла, нахуй! А чаво ані!

Сам Пашка слухняно ржав, але великого сміху в цьому не бачив. От собаки — інша справа, собак він любив ганяти пострілами, як, власне, і людей, поки йому не вліпили строгача та ще й три наряди поза чергою. За розтрату набоїв. Йобаний лейтенант Карімов, якого Паша потайки сцяв і ненавидів, відтоптався як міг, чурка сраний. Але що вдієш, коли вже все одно скоро всім доля помирати… що?!

Він ледь не перечепився на рівному місці, до того страшною та незрозумілою була ця думка. Якась чужа, неприродня, ніби кимось наслана. Яке там помирати, вони приїхали сюди як переможці, скоро вже підуть парадними коробками Хрещатиком, от тоді всі в рідному селі побачать, який Пашка Храпунов герой. І будуть, суки, знати! Ще й як будуть знати!

— Ох, тікали б ви, хлопці, — зненацька сказала бабка майже в повний голос, і Пашка усвідомив, що саме це він чує вже не вперше — та що там, навіть не в перший десяток разів. — Смерть вас тут чекає, і більш нічого. А втекли б — то й жили б… або не приходили б взагалі, от що вам тут робити? Тут смерть на вас чекає, більше нічого.

Пашка смикнув автомата і навів на бабку. Та й оком не сіпнула, лише ступила крок уперед по розбитому асфальту та попленталася давно натоптаним шляхом, яким ходила, мабуть, півжиття.

— Сука, — промимрив Паша. Йому чомусь стало так лячно, аж жижки затрусились і в живіт ніби закотився важкий крижаний їжак. — Вот же ж сука старая!

Бабка, ніби й не чула, повзла собі вперед та бубоніла своє. Тільки тепер Пашка чув, що саме вона верзе, і від цього ставало ще страшніше. Це ж вона весь час товкла одне й те саме! “Хлопці, тікайте, ховайтеся, бо вам не жити, смерть на вас чекає, ох, хлопці, біжіть, ховайтеся, жодного з вас не залишиться в живих…”

— А ну стой, блядь! — крикнув Паша і ляснув ремінцем від автомата. — Застрєлю нахуй тварь!

Жодної реакції. Дуже легко було уявити, як зараз він наставить дуло в цю зігнуту спину, як стрілить, як старе тіло постоїть, хитаючись, якийсь час і нарешті впаде, пускаючи з себе калюжу крові. Але ще легше було уявити — і від цього Пашу розбирав паскудний жах, майже такий же сильний, як той, що він відчував, коли вростав в жирну українську грязюку, ховаючись від реву української-таки арти, — так ось, ще легше було уявити, як від кулі стара здригнеться, але не впаде. А повернеться повільно і скрипуче, як робила кожен рух, зустрінеться з Пашею очима, оцими страшними червоно-білими очиськами, в яких не зостанеться вже нічого людського…

— Бабка! — крикнув Паша ніби чужим ротом. Навіть звуки з нього виходили не свої, якісь безпомічні. — Пєрєстань! А то прістрєлю!

Він вже знав, що не пристрелить. Що так і буде йти за нею аж до іншого краю довгого села, смалячи одну цигарку за другою, розтринькуючи і без того мізерний свій запас, плюючись та матюкаючись, що буде смикати свій АКМ так само, як вчора смикав прутень: нездало і безсило. Що буде слухати старече бурмотіння і від цієї самої хвилини та назавжди вже не зможе не чути в ньому слів: не прокльонів, не ворожого віщування, хоча хрін його зна, як ті укропські відьми чаклують, — а простого “хлопці, біжіть, ховайтеся…”

— …тікайте, бо смерть вам тут буде, — ніби навмисно, відповіла бабка. Здається, вона його і не чула, а якщо щось і пробивалося до заліплених старістю вух, то не проходило далі. — Ховайтеся, дурненькі, он же вона стоїть, за вами дивиться… всіх прибере, ніхто не залишиться в живих, нащо ж ви сюди прийшли? Невже за нею? Так вона ж вас не помилує, кожного візьме, ніхто не втече…

Поки вони допленталися до хати старшої з відьом — тепер у Пашки не було жодних сумнівів в тому, що обидві ці старі кочережки справжнісінькі відьми, як Баба-Яга, тільки на укропський лад, — він встиг трошки очуняти. Вмовити себе, що це все хуйня. Коньяк вчорашній пальоний був чи ще щось. Ну ходить баба та бурмоче собі під гачкуватий ніс якусь хуйову маячню, то хай собі ходить! Що з тих балачок може вийти? Правильно, нічого! Пашка же хрещений, православний, у нього і іконка є, брат зняв з машини та віддав, коли гуляли проводжання до армії і ще не встигли перепитися до блювоти. Іконку Пашка кудись засунув, але вона була, так? Нічого та бабка йому не зробить, просто не зможе, він руський воїн, “магучій асвабадітєль”, як казав замполіт, і автомат у нього справний, тож нема чого так сцятися. Пашка казав це собі знову і знову, намагався змусити себе повірити, але не виходило: він боявся, і боявся ледь не до всцикачки, а від цього сатанів ще більше. Лише коли стара чистенька хата старшої з двох сестер з’явилася перед ними, і зігнута бабина спина, хитаючись, стала віддалятися, а там і зовсім сховалася десь на подвір’ї, Пашка зумів, нарешті, перевести подих.

— Йоб тваю мать, — сказав він і сплюнув на землю, де вже пробилися золотаві голівки кульбабок. Харкотиння повисло на м’яких сонечках, що світили з нагрітої землі. — Ну йоб тваю мать, а? Ви такоє відєлі? Вєдьма старая, к стєнкє б тєбя…

Погрози були приємні, але нічого не мали під собою, і Пашка це розумів. Безкінечні дві години бабка поралася в хаті та про щось домовлялася зі старющою сестрою, яка вже і не підводилася, але, певно, теж вміла чаклувати. В цьому Пашка не мав тепер жодних сумнівів, і думав тільки про одне: як втекти, я відкараскатись від страшної баби, адже ходити з нею сержант Дутіков наказав аж до суботи. Нині ж була середа. Він уявив собі, як буде плентатися і слухати бубніння ще півтори години, і це ж лише сьогодні! А завтра, а післязавтра? Та їбати в сраку такі наряди, хай кого хочуть ставлять!

Вихід був один: йти скаржитися. Пашка ледь дочекався, поки стара виповзе за ворота і знову почав виконувати святий воїнський обов’язок — тягся за жінкою, наводячи на неї автомат, і мріяв хоч на пару годин оглухнути. Або спиздити в якійсь з хат плеєр з навушниками. Краще б ейр подси, вони дорогущі, в його рідному Обнінську тільки заїзжі з Москви з такими хизувалися, підори багаті…

— Наслухаєшся ще, хлопче, ох і наслухаєшся, — раптово сказала бабця. Пашка здригнувся і втупився в її страшні очиська. Баба плакала, не зморгуючи сліз — вони, важкі, текли по її лицю, ховалися в звивинах та прорізях глибоких зморшок, як дощ ховається в тріщинах землі. — І на вогонь надивишся, і на землю, і вмиєшся, добре вмиєшся…

Пашка йшов за нею і думав, що зараз нахуй її пристрелить. Просто візьме та й зробить невеличкий рух пальцем, зніме зброю з запобіжника, наставить ствола прямо бабі в спину та й бахне. Чому він цього не робить, було зрозуміло попри те, що розуміти Пашка категорично не хотів. Хотів він тільки здихатися цієї страшної істоти якнайшвидше, а тому, ледве закінчивши зворотній шлях, рвонув до сержанта Дутікова — скаржитися.

Той слухав недовго — може, з хвилину. Потім без будь-яких пояснень, навіть без злоби, якось просто і по-діловому в’їбав Пашці під дих. Коли той зігнувся, хапаючи ротом повітря, навісив ще по морді.

— Нахуй пашол, тварь сциклівая, — сказав він. — Чьтоб я тєбя здєся нє відєл. Уйобок. Бабу іспугался? Панабіралі гавна!.. нахуй! підор, блядь, йобаний!

Пашка терпів екзекуцію мовчки і тільки сопів, хекаючи від кожного нового удару. Думав він про те, що сука сержант гірше будь-якого укропа, навіть гірший від бабки-ворожки, і що при першій-ліпшій нагоді треба буде пхнути його десь на мінне поле або під танк, типу сам по п’яній справі вліз. Потім, коли Дутіков скінчив та відійшов, сопучи та обтираючи скривавлений кулак, Пашка підібрав юшку з носа та тихо вийшов.

Треба було щось рішати, бо ще однієї такої прогулянки він міг і не витримати.

— За тебя? В наряд? — здивувався Колян. — А на хуя, я не понял? Та кончі ти яйо, яйо пні — развалітся! Добрий ти, Паш, слішком. Прямо як Расія, ми тоже всєм всєгда памагалі, а еті тварі нєблагодарниє…

— Пайдьош ілі нєт? — перебив його Пашка. — Мнє мазгі-та нє кампастіруй, нє замполіт, нахуй.

Колян пересмикнув плечима та невдоволено зиркнув на нього.

— Пайду. А ти сцикло, імєй в віду. Я старую суку прікопаю, а ти сіді, сци дальше. Асвабадітєль хуєв.

В якийсь інший день Пашка б, може, і дав йому в морду. Але сьогодні все було не так. Він відійшов до свого місця — кинутої просто на підлогу спинки дитячого диванчику в дурних щасливих вінні-пухах, — сів та почав їсти. Але прострочений пайок застрягав в горлянці, а все, що лилося, вже давно випили, тож Пашка звівся на ноги, роздратований, та пішов добувати собі хоч щось приємне. Десь там була ще хата, з якої не все винесли… або можна було потрусити якусь хохлушку, може, навіть не тільки на рахунок бухла, а більш згідливу…

Крики Коляна Пашка почув майже відразу. Він як раз доліз до розбитої хати, що стояла трохи осторонь вулиці, за трьома рясними вишнями, що мали ось-ось розквітнути, та ніби плакала вибитими шибками. В кімнатах нікого не було, і Пашка йшов, роздивляючись здобич, та знайшов! Знайшов! Він вже майже дотягся до шафки, крізь тріснуте скло якої таємничо та принадно світился бочки пляшок, аж тут страшний зойк пролунав вулицею. Пашка підскочив, ледь не розбив собі лоба об куток шафки і рвонув надвір. Зойк повторився, хрипкий та якийсь розлогий, ніби з Коляна з цим лементом виходив останній дух, і він, знаючи про це, ще намагався подовжити власне існування бодай на декілька секунд, от і кричав повільно, економлячи залишки затхлого повітря та сил.

Чому він не стріляє? Чому?..

Саме в цю мить пролунали і постріли, але теж якісь затихі та непевні, ніби крізь подушку або уві сні. Крик, навпаки, став ближчий. Пашка вилетів на подвір’я, роззирнувся навколо та второпав, нарешті, звідки лунав той страшний стогон. Це ж з посадки, з тої самої, де згинули ті дівки, бодай їх! Побіг чимдуж до річки, яка змією повзла селом, ледь не уїбався на слизькому березі, вхопив очима втоплений танк, що так і лежав у воді, задерши безпомічні гусениці — і завмер, дивлячись перед собою. Він отетерів настільки, що не здатний був навіть згадати про зброю, бо бачив неймовірне, ніби у фільмі жахів.

Вода в річці стала кривавою, над нею стояли химерні випари, а в них мотилялося щось біле, напівпрозоре та хистке. Воно кружляло над густою червоною водою і тяглося, мов туман. Мить — і з цього каламутного мороку вирізнилися три хижі постави, що схилилися над чимось темним, незграбним. Це темне одоробло шалено борсалося, кричало, і вже майже вирвалося, швидко поповзло берегом далі від води, але простягнуті білі руки істот стали ще довшими, вчепилися в здобич чи то пазурями, чи то павучо-довгими пучками, і новий виск розлягся над темною кров’ю.

Колян. Це ж Колян! Колян! Пашка ніби заціпенів на місці, дивлячись, як три білі почвари наздоганяють здобич і тягнуть її назад до води. Ногами вони не торкалися землі, а ніби летіли над нею, і скорцюблена темна колода, що колись була молодим здоровим хлопцем, вже не борсалася і не кричала, а лише волого схлипувала і здригалася щомиті слабкіше. Білі тіні над нею теж вже не кружляли і не мерехтіли непевно — вони щосекунди щільнішали, набиралися силою, ніби їх напівпрозорі тіла наливалися молоком.

“Не молоком”, — зрозумів Пашка. Йому відняло мову. Десь ніби в іншому світі по ногах побігла жива гаряча цівка, він втупився в химерний танок привидів, яких не могло існувати, але ж вони були просто тут і вже доїдали Коляна, і все ніяк не міг второпати, як же ж так вийшло? Як те, що могло існувати лише в телевізорі, змогло вилізти в реальність? Він і незчувся, як щось гойднулося ліворуч від нього, прозорий крижаний біль бритвою різанув його під колінами. Пашка заволав, і гаряче тепер потекло рясніше, просочуючи штани. Біле павутиння мотилялося перед очима, мітило в обличчя, невидимі пазурі різали знову і знову — плечі, спину, груди! — і Пашка, струсивши з себе тимчасовий параліч, біг від цієї пошесті як тільки міг. Захлинався темним нічним повітрям, хекав, сопів і все чув в голові страшний старечий голос:

— Тікайте, хлопці, ховайтеся, рятуйтеся, за вами смерть ходить… жодного не залишиться в живих… нащо ж ви сюди приперлися? Тепер начувайтесь, ховайтесь, та вже не сховаєтесь!

Смерть не йшла — летіла за ним, простягши білі жіночі руки зі скривавленими пазурями, і Пашка знав тепер, яка вона з обличчя, якщо повернутися, тому й не повертався, тільки втікав, хапаючи ротом, мов риба, наскільки вистачало сил, біг світ за очі, не бачачи і не чуючи нічого, окрім цього майже лагідного:

— Ви всі тут помрете. Жодного не залишиться в живих. Чуєш? Жодного!

Як Пашку винесло на розтяжки, які з позавчора ставив їх-таки підрозділ, він і сам не зрозумів. Та він і взагалі нічого не встиг зрозуміти. Щось смикнуло його за ногу, біла почвара кинулася знову, ніби обійняла його руками-крилами, крижана лють охопила зусібіч, Пашка заволав так, як ніколи у житті — і тут вогонь, метал, земля, видране з рідного місця каміння та коріння якихось тутешніх трав кинулося на нього, миттєво пошматувавши на клоччя. Він ще відчув смертний, напрочуд короткий біль, що прошив все тіло, ніби намагався склеїти собою вже розірвані шматки, встиг здивуватися тому, що все це так негероїчно — і все? і оце все? — і скінчився, гепнувся на землю незграбним шматтям, що спливало кров’ю. Біла жінка, зроблена з мстивої люті та мороку, схилилася над ним, і на мить її обличчя виступило з темряви — старе та молоде водночас, зі скривавленими вустами і слізьми, що ховалися у зморшках навколо очей.

— …змішайся з нею, — прошепотіла вона. — Хотів — змішайся.

Пашка вже не чув цього, перейшовши з розряду активної бойової одиниці в графу незворотних втрат. Туди ж, поливаючи все навкруги страшною лайкою, сержант Дутіков вписав і його ліпшого друга Коляна.

— Ето жє надо, на сваі разтяжкі! — казився він. — Підораси. Ну і хуй би с німі, а вот каво в наряд-та ставіть? Сукі! Тварі! Карімов, чурек сраний, пізди випише снова!

Одначе і лейтенант Карімов не встиг нічого зробити, навіть зайти своєю розвалистою ходою та чвиркнути просто в вічі слиною з-під тонких виплеканих вусів. Тієї ж самої ночі, вже під світанок, на Кулаківку зійшов благодатний вогонь. Спочатку він буркотів десь на обрії, підсвічуючи небо червоним та розпеченим чорним, ніби хтось роздмухував вугілля у титанічній небесній печі. Потім прилетіло по околиці, де під нарубаними молодими берізками відпочивали танки, а село трусонуло так, що по льохах та підвалах поховалися усі, навіть кури, і почалася вогняна злива, на яку тут так чекали.

І сержант Дутіков, і лейтенант Карімов, і всі інші бійці 200-ї мотострілецької бригади ЗС РФ, нащадка непереможної Красной Армії, що на весь світ була відома надзвичайною жорстокістю та звичкою пишатися кривавими злочинами проти своїх та чужих, згинули в вогні, що волнами напливав на Кулаківку. Залишилося від них лише те, що завжди зостається після окупантів на землі, яку щиро люблять і поливають власним потом: розбитий та спалений залізний мотлох, розтрощене колишнє життя, крізь уламки якого вже вперто проростало живе неодмінне майбутнє, гостро та болісно пробиваючи собі путь зеленими пружними паростками, та пам’ять, яка не згасне, навіть коли загояться рани. Вогняна злива змітала рештки бруду, що ще деякий час трималися купи, і видно було, як корчиться та чорніє у полум’ї огидний переламаний хробак білої Z.

Під цим вогнем, що плив, не зачіпаючи дахів, стояла, не згинаючись та не жахаючись страшного гуркоту, одинока жіноча постава. Ціпок стояв поруч з нею, і білі розпечені іскри били з нього навсібіч.

— …ти ж хотів землі цієї, тож тепер змішайся з нею! — майже співала вона, і ніхто, навіть Пашка Храпунов, що бачив її впритул на власні очі, не впізнав би в цій страшній прекрасній пані стару бабку, що так довго та болісно шкутильгала з одного до іншого краю села. Тепер це була сама смерть: непереможна, непідкупна і невблаганна. — Спи! Спи! Спи!

Стяжелілі від крові мавки важко кружляли навколо неї, і з їх вуст не сходили радісні посмішки, вже зовсім не хижі та не ікласті, а щирі, майже мрійливі.

Мавки та відьми Конотопщини радісно зустрічали своїх визволителів.

---

понедельник, 25 апреля 2022 в 08:01

Пишет Mister_Key:

воскресенье, 24 апреля 2022 в 21:17

Пишет What can i do:

воскресенье, 24 апреля 2022 в 16:56

Пишет Tressa_de_Foks:

Так казав мені, мілкому, євангеліст-священик:
За концептом, або за догматами книг священних
Божий Cин після страти у пекло саме втрапляє,
І ламає систему, пускаючи всіх до раю.

Ця легенда у Нього давно викликає втому,
Це неначе гастролі – дві тисячі літ потому
З благодатним вогнем Він спускається в ніч у пекло.

А у пеклі на вулицях точиться бій запекло,
А у пеклі – зґвалтовані діти та ями Бучі,
Мертві котики, коні опалені, дріт колючий,
Чорні хати, квартири залишені, крик сирени,
Кожен голос повторює – Господи, глянь на мене –
Чи не бачиш, іде Сатана із нечистим знаком,
По слідах його кров проростає червоним маком,
Він не знає любові, він хоче усіх нас зжерти,
Як Ти смертію смерть подолаєш у царстві смерті?
Як Ти волю даси тим, що вже народились вільні?

І підійдуть до нього солдати, і всі цивільні,
Молоді і старі, і маленькі, і нерожденні.
Всі, що стільки трималися у вогняній Геєні,
І спитають: скажи нам чітко, як Символ Віри –
Ти ж казав, що нема випробовувань вище міри,
Що обмежено біль, який кожен із нас сприймає,
Але ось Маріуполь, і міри йому немає.
Але висохли очі, якими на рай глядіти!

Він заплаче і скаже – пробачте. Не знаю, діти,
Де Мені взяти стільки любові на цю скорботу.

Він сидітиме з нами під бомбами всю суботу,
І піде лиш в неділю, зранку, на Воскресіння.

І прийде Сатана.

А в кишені його – насіння.

by Darwin Tremor

---

пятница, 22 апреля 2022 в 04:33

Пишет Mister_Key:

Сію тобі в очі,
Сію проти ночі.
Буде тобі, враже,
Так, як Відьма скаже.
Скільки в святу землю
Впало зерен жита -
Стільки разів буде
Тебе, враже вбито.
Скільки, враже, півень
Вночі кукуріка -
Стільки днів у тебе
Доживати віка.
Богові - Боже.
Ворогу - Вороже.
Буде тобі, враже,
Так, як Відьма скаже.
Скільки зробиш, враже,
Кроків по Вкраїні -
Стільки твого ляже
Роду в домовині.
Стане на півсвіту
Чорного пристріту,
Буде тобі, враже,
Так, як Відьма скаже.
Писанку розпишу,
Люльку заколишу,
Матір твою, враже,
Без дітей залишу,
Батька твого, враже,
Смертю заспокою,
Жінку твою, враже,
Висушу ганьбою.
Богові Боже
Ворогу - вороже
Буде тобі, враже,
Так як Відьма скаже.
Як просію горе
Крізь дрібненьке сито -
Станеш ти про пекло
Господа просити.
Та не буде, враже,
Смерть твоя легкою.
Та й у смерті, враже,
Не знайдеш спокою.
Слово моє липке,
Слово моє кріпке,
Буде тобі, враже,
Так, як мати скаже,
Буде тобі, враже,
Як дружина скаже,
Буде тобі, враже,
Як дівчина скаже,
Буде тобі, враже,
Як дитина скаже,
Буде тобі, враже,
Так.
Як.
Відьма.
Скаже.

© Людмила Лещук

---

вторник, 19 апреля 2022 в 20:24

Пишет jams:

---

среда, 06 апреля 2022 в 07:51

Пишет jams:

вторник, 05 апреля 2022 в 09:32

Пишет listik22:

вторник, 05 апреля 2022 в 02:35

Пишет Z.Lenka:

Для Гааги и ватных свидетелей шевелящихся рук и сухой чистой одежды разъеб от New York Times. На спутниковых снимках Maxar убитые гражданские на улице в Буче лежат с 19 марта. pic.twitter.com/MxrQ4geRrP

— Хуёвый Донецк (@Hy_Donetsk) April 4, 2022

---

четверг, 14 апреля 2022 в 12:31

Пишет Mister_Key:

От не дарма тоді чувака СБУ рятувала. Він нам вже відпрацював, а скільки ще відпрацює...

Вообще, уникальная страна, конечно. Просто уникальная. Везде, во все щели тыкать свой аналоговнетный ракетный крейсер. Распиарить его, как несокрушимую мощь, где только можно. Гвардейский ракетный крейсер «Москва» возглавил список лучших кораблей Черноморского флота. Посетил Путин. Вручен орден Нахимова. Принял участие в параде. Принял участие в показательных стрельбах.
На всех парадах проводить показательные стрельбы. Уже тогда, правда, ничего не стреляло, но то такое. Вбухать в него миллиарды и миллиарды. Провести модернизацию и ремонт, которые сделали всего лишь год назад. Карл. Напичкать его аналоговнетными системами ПВО. «Противовоздушную оборону крейсера обеспечивает зенитный ракетный комплекс С-300Ф "Форт", который вооружён 64 ракетами, заряженными в 8 барабанов. Комплекс имеет дальность поражения целей до 75 километров. Он эффективно защищает крейсер от любых самолётов даже перспективных, вертолётов, крылатых ракет, управляемых авиабомб и беспилотников». Ага, ага. Эффективно от любых самолетов, даже перспективных. Ага, ага.
С-300 Ф «Форт» - это морская модификация того самого супер-пупер аналоговнетного распиаренного везде, где только можно С-300. «Способен поражать различные цели на высотах: от меньших, чем возможная высота полёта, до превышающих потолок высоты. Первая многоканальная зенитная ракетная система, способная сопровождать каждым комплексом (ЗРК) до шести целей и наводить по ним до двенадцати ракет. Впервые создана система с полной автоматизацией боевой работы. Все задачи — обнаружения, сопровождения, целераспределения, целеуказания, отработки целеуказания, захвата цели, её сопровождения, захвата, сопровождения и наведения ракет, оценки результатов стрельбы — система способна решать автоматически с помощью цифровых вычислительных средств».
Ага, ага. Способен поражать различные цели. Ага, ага.
Плюс две «Осы». Плюс также распиаренная аналоговнетная АК-630.
Не сработало ни хера!
«Нептун» - ракета дозвуковая, скорость 900 км/ч. Попали обе. Как в мишень. Как в тапок на пеньке из дробовика на ранчо. Вообще без проблем.
С-300. Аналоговнет. Шестьдесят четыре ракеты. Карл.
Захватить нахер никому не нужный в условиях современной войны клочок суши посреди моря двести на двести метров с тринадцатью вооруженными одними калашами пограничниками, быть посланным в результате этого тактического успеха так, что услышал весь мир и стать посмешищем всего мира, попасть за этот фантастический подвиг - единственную победу на счету многомиллиардного аналогвонетного флагмана флота, вы только вдумайтесь! - на марку государственной почты, и быть потопленным страной У КОТОРОЙ БЛЯДЬ ДАЖЕ НЕТ СВОЕГО ФЛОТА!!
Крайний раз флагман целого российского флота топили сто лет назад. В битве с Японией, мощной морской державой. Под Цусимой.
Фантастическая страна. Просто фантастическая.
У кого-то еще есть сомнения, что Украина победит?
Доброе утро.(с)Бабченко.
Апд:

Ситуация с «Москвой» оказалась лучше, чем считалось сначала. Если послушать умных и знающих людей в интернете, картина вырисовывается примерно следующая.
С-300, которая стоит на «Москве» - совсем не такая уж и плохая штука, на самом деле. Свои задачи в умелых руках, прикрепленных к умному мозгу, он вполне выполняет. Например, в руках украинских ПВО он отлично справляется с защитой неба над Киевом - эффективность сбитых ракет семьдесят - восемьдесят процентов. Советскую авиацию он сбивает всю. То, что запоребриком он достался в руки потомственных алкоголиков - другой вопрос.
Так что противостоять «Нептунам» и ВВС Украины он вполне может.
Но. Гладко было на бумаге, да забыли про овраги.
Есть одна проблема.

Байрактар! Байрактар, блядь!
Про Байрактар забыли, ема, нарот!
Да хер его знает, товарищ прапорщик.
Тут в голове звучит песня про Бай-рак-тар.

А Байрактар этот зенитно-ракетный комплекс, «способный эффективно защищать крейсер от любых самолётов, даже перспективных, вертолётов, крылатых ракет, управляемых авиабомб и беспилотников» - не видит.
Да хер его знает, товарищ прапорщик - 2.

В итоге, говорят, дело было так. Байрактар подлетел, и вывел из строя РЛС «Москвы». После чего крейсер оказался практически безоружным. Из ПВО у него остались только две устаревшие «Осы» и АК-630 - шестиствольная скорострельная пушка, способная бить по низколетящим целям. В принципе, и по ракетам тоже.
После этого по крейсеру было вмазано двумя ракетами для надёжности - но АК-630 не сработала, или сработала, но руки потомственных алкоголиков сделали свое дело, или хрен его знает, товарищ прапорщик-3, как там развивались события в эти последние секунды, но факт остается фактом - обе ракеты лупили в борт. Триста килограммов суммарной взрывчатки на скорости девятьсот километров в час.

Крейсер «Москва» со своей системой ПВО, состоящей из 64 ракет С-300 - прикрывал большие десантные корабли, которые таскают железо и пушечное мясо в Бердянск. Ну, не все уже таскают, но тем не менее.
Кораблей, способных осуществлять такое прикрытие переброски десанта, в черноморском флоте у России больше не осталось.
Где-то там еще болтается «Адмирал Эссен», но у него из средств ПВО есть «Штиль» и морской аналог «Бука» - но С-300 нет.

Так вот. Мы над русским кораблем можем ржать сколько угодно - и, безусловно, заслуженно - но это не просто ржавую лоханку потопили. Это - блестящая операция ЗСУ фактически по срыву дальнейшей переброски российских сил морем.
Это - тактическая победа.

Это намного серьезнее, чем просто плавающую железяку с полутысячей орков на борту потопить.
Пятьсот человек, кстати - это примерно как одним залпом уничтожить целую БТГ.
Это может сказаться на всем южном театре военных действий.
В общем, это реально серьёзная победа, друзья мои.
Которая может оказать влияние на ход войны.
Слава ЗСУ!

---

среда, 13 апреля 2022 в 11:43

Пишет Mister_Key:

Tanya Adams(ч.1) Юрий Кошмарченко пишет:


Просто хочу понять последовательность.
Украина 8 лет бомбила Донбасс, где простые шахтеры героически отбивались. Города от этих жесточайших бомбежек стояли целыми, а гражданских от обстрелов погибло 8 в 2021 и 5 в 2020.
Мирная российская армия приходит на границы с Украиной и несколько месяцев рассказывает, что это просто так сложилось, места красивые. Украина понимает — 150 тыс. бойцов за углом — это отличный момент, чтобы напасть на Донбасс как-нибудь еще сильнее, чем перманентный геноцид. И на Беларусь заодно, чего мелочиться. К счастью, у Лукашенко была карта.
Нападение, кстати, готовили нацистские власти Украины еврейского происхождения. А в целях конспирации украинцы даже просто националистов систематически не выбирают в парламент.
Параллельно Украина дрессировала бакланов и гусей, чтобы отправлять ими бандероли со смертельными вирусами, работающими только на конкретный народ. Поскольку, украинцы и русские — один народ™, то это великолепный план, надежный, как швейцарские часы. Тем временем Нобелевский комитет уже готов вручать награду тому украинскому аспиранту, который придумал, как заставить вирусы проверять паспорт.

Далее мирные российские солдаты на учениях наносят превентивный удар артиллерией, авиацией и пехотой со всех сторон. У атаковавших есть несколько погибших, но их очень мало и вообще они практически живы, просто нездоровится. Но коварные украинцы таскают их тела по всем фронтам и фотографируют в разных позах, чтобы выдать за большие потери противника.

Весь мир накладывает на Россию санкции. Точнее, это делают захватившие власть геи в жалких капиталистических странах, тогда как передовые государства Бурунди, Лаос, Зимбабве и Габон своих не бросают. В итоге санкции не работают, а летать никуда и не хотелось, потому что дома много дел — например, сахар искать.
Украинская авиация, к слову, полностью уничтожена в первые же часы войны. Потом ее уничтожили еще раз, и еще, и так понравилось, что полностью уничтожают ее до сих пор.
В России закрываются все оппозиционные СМИ и блокируются главные мировые соцсети. Это окончательно дает россиянам право говорить, что украинцы лишены надежных источников информации и не знают всей правды.
Тем временем армия РФ бросает крупные силы на то, чтобы окружить Киев. Но натолкнувшись на трусливое сопротивление украинской столицы, войска РФ триумфально снижают активность на этом направлении.
Успешно взята под контроль России крупнейшая АЭС Европы. В процессе украинцы разворачивают орудия и палят по станции, возле которой стоят, чтобы спровоцировать ядерную катастрофу, помереть самим и накрыть радиацией всю родную страну.
Также захвачена Чернобыльская АЕС. Солдаты РФ роют окопы в Рыжем лесу — одном из самых опасных мест зоны отчуждения. Однако выясняется, что эта опасность тоже фейк, как и все в Украине, поскольку на картах 1985-го года, которыми пользовались бойцы, никакая угроза не указана.
В занятых РФ городах счастливые украинцы массово выходят на митинги. Поскольку российские флаги у них заранее отобрало нацистское правительство, выходить приходится с украинскими. Освобожденный народ скандирует "йдіть геть", что с изобретенного Лениным украинского языка переводится "добро пожаловать, дорогие наши братья".
Тем временем у украинских войск очень много дел. Каждый день им приходится трусливо атаковать армию РФ, чтобы те могли показать героизм. Также нужно бить по своим, чтобы украинцы перестали любить Россию. Кроме того, надо успевать употреблять наркотики и алкоголь, воздвигать иконостасы в честь Бандеры и Сатаны и при этом оставаться нелепыми увальнями в шароварах, которых РФ могла бы завоевать за день, но просто пока не хочется.
В поселках, побывавших под освободительным управлением РФ, обнаруживается сплошное благоденствие, но украинцы оперативно превращают их в руины, завозят тела, а также актеров на роли местных жителей, подкупают всю мировую журналистику, фальсифицируют спутниковые снимки, подделывают хронологию, анатомию, географию, и вообще украинцы неправы, отвалите уже.

(ч.2) В российском Белгороде горит нефтебаза, но это она просто так горит, а хотя нет, все-таки украинские вертолеты напали, нет, стоп, авиация Украины уничтожена же, так что, наверное, все жгорит как надо, по заданию властей РФ.
В Мариуполе украинские войска атакуют с воздуха театр, в подвалах которого прячутся их родственник. "Главное — очернить русских, а украинцев бабы еще нарожают", — набивают себе азовцы татуировки со знаменитым изречением президента Зеленского. В Мариуполе за полтора месяца устанавливается добрая традиция — каждый день какой-то из российских спикеров объявляет, что город вот-вот будет взят.
Через пару недель бьют и по вокзалу Краматорска. Пророссийские каналы рапортуют, что там накрыли силы украинской армии, но потом уточняют данные и исправляются, что атаковали железнодорожные узлы по всему региону, но вот Краматорск — ну точно нет.
РФ готовит масштабное наступление на Донбассе. Еще до его начала очевидно, что бомбардировки будут освободительными, танковые атаки — мирными, а террор — во имя мира.
В общем, вроде все логично.

---

воскресенье, 10 апреля 2022 в 18:38

Пишет Catold:

Тот страшен миг, – хотя страшнее будет –
под вой сирен и жутких новостей,
когда незлые, неплохие люди
дают добро на смерть моих детей.

---

суббота, 09 апреля 2022 в 02:27

Пишет Devona_Shade:

пятница, 08 апреля 2022 в 19:36

Пишет *Bacca*:

Авиаудар в Краматорске – на вокзале, где находились тысячи человек, потому что идет эвакуация. Это целенаправленное безжалостное убийство гражданских в Украине. Число погибших пока 50 (38 погибло сразу, 12 умерло потом в больницах), среди них пятеро – дети.

Как обычно, сразу после удара по вокзалу Краматорска, россияне похвастались этим "подвигом" в соцсетях. Они посчитали, что попали по нашим военным. Сообщение об этом разместил популярный телеграм-канал "Силовики", а репост на свой канал "Русский тарантас" сделал российский пропагандист Дмитрий Стешин.



Как только стало известно, что удар пришелся не по ВСУ, а по мирным гражданам, посты тут же стали тереть и удалять.

россия — страна извергов и преступников, россия — это зло, и оно обязательно будет наказано.

ФОТО С ЖЕРТВАМИ

---

среда, 06 апреля 2022 в 08:07

Пишет Mister_Key:

Aleksandr Shulman. «Побачив ще здалеку.
Довга, чорна, мов обпечена до вугілля, черга.
Мовчки.
Усі разом - і водночас кожна постать окремо.
Жінки. Старі. Хтось хитає головою - сам собі, без жодного звуку.
Хтось поспіхом забирає зі щоки сльозу.
Хтось стиснув руку дитини так, що їй боляче, але теж - мовчки обоє - дитина і її чи мама, чи бабуся.
Черга стоїть до міської лікарні міста Буча.
Черга на впізнання своїх чоловіків, синів, батьків, дідів, дочок, матерів.
Черга немов стіна між минулим і сьогоденням. Між надією і відчаєм.
Черга людей, в кого рашисти відібрали найдорожче - рідних.
Час від часу до дороги виходять чоловіки в чорних куртках з синім скотчем на рукавах.
Жоден ліквідований рашист не поверне додому рідних.
Жодне слово не зможе полегшити біль.
Жодне кримінальне впровадження не буде адекватною відповіддю на дії рашистів.
Іноді до дороги виходять чоловіки в чорних куртках із синім скотчем на рукавах.
Вони жадібно курять і піднімають обличчя до неба. Звідти сипляться рідкісні сніжинки і вже не зрозуміти, що блищить на щоках - сніг, що розтанув, або сльози.
Коли мені кажуть про Гаагу, я тільки хитаю головою - неможливо посадити на лаву підсудних усіх, хто винен у тому, що вони накоїли в Бучі.
Я не вірю в Гаагу.
Я не вірю в міжнародні санкції - чимало країн під ними живуть роками.
Я не вірю в жодне каяття рашистів.
Я вірю тим чоловікам, що знімають з розтрощених рашистських танків і бех кулемети - "норм, трошки підремонтуємо і буде працювати"
Я вірю тим артилеристам, що підіймають руки у вітанні, стоячи в баштах САУ, що йдуть колоною - і від яких навіть крізь дизельний вихлоп тхне порохом.
Я вірю тим хлопцям з ТРО, що коротко подивившись на нас, пропонують окрім кави гарячий суп і вибачаються, що замість тарілок в них якісь форми для випічки.
Я вірю мовчазним чоловікам, що відновлюють електричну мережу і лагодять світло.
Я вірю тому робітнику якогось складу, що йде спустошеною вулицею і несе котячу переноску із спокійною, з янтарними очима, сірою британкою:
- Вони вбили моїх сусідів - усіх п'ятьох. Трьох застрелили, дівчину гвалтували, потім вбили, а одному голову розбили прикладом. А я зараз поверну додому оцю королеву та піду розбирати те, що вони накоїли на роботі.
Розбирати те, що вони накоїли ми будемо довго.
Мабуть, не один рік.
Те, що вони накоїли, перевершує дії нацистів.
Їх не повинно залишитись на землі.»