Оптиміст - це песиміст на антидепресантах
среда, 28 декабря 2022 в 02:23
Пишет Devona_Shade:URL записивторник, 27 декабря 2022 в 21:19Пишет AnchorPoint:URL записи
среда, 28 декабря 2022
суббота, 24 декабря 2022
Оптиміст - це песиміст на антидепресантах
суббота, 24 декабря 2022 в 08:45
Пишет Mister_Key:URL записипятница, 23 декабря 2022 в 22:42Пишет Oksana Mazur:URL записисреда, 21 декабря 2022 в 21:27Пишет [J]Arlenne Lhermitte[/J]:В перші тижні великої війни, ще в стані повного охуїння (медично – в фазі шоку) я ще намагалась якось докричатись, достукатись туди, в росію, я говорила – виходьте на вулиці, робіть щось! Але це було недовго, бо мене інтенсивно підлікували, шок минув, і я доволі швидко поклала на цю тупу діяльність хуй, вона виявилась абсолютно безперспективною, і я розвернулась обличчям до своїх.URL записи
Вчора я написала коментар у Акуніна, де побажала росіянам повільно втопитись в своєму гівні, і отримала питання, написане росіянкою, але якоюсь людською мовою, а не оте все, до чого я звикла вже від росіянських громадян. Вона спитала, а що робити абстрактному росіянину, який повністю засуджує війну, виходив на протести, сидів в автозаку, щось робив, але все марно?
Я знаю особисто кількох людей з москви, які намагались щось робити, але дійсно, все це марно. І людей, які не можуть кудись поїхати, бо є старі хворі батьки, нема ніяких перспектив за кордоном, і вони дуже бояться. Я все це розумію, насправді
Але я знаю і іншу сторону. Нас ніхто особливо не чекав за кордоном з тим рівнем комфорту, до якого ми звикли (так, Україна – найкраща країна в Європі за рівнем сервісу та зручності, доступності медицини, та ін.), на який працювали роками як прокляті. Всі, хто попав сюди, живуть далеко не так, як хотіли б. Ніхто не планував свідомо ррраз – і нащось почати вчити, наприклад, румунську чи голландську мову, жити на пташиних правах у когось на горищі, мити посуд чи раптово підвищити свою кваліфікацію до рівня робітника макаронної фабрики в 48 років, з вищою технічною освітою та досвідом управління власнім бізнесом.
І ось тому я розумію, про що спитала мене та свідома антивоєнна баришня у Акуніна. Справа тут в виборі та комфорті.
Стосовно вибору та комфорту, я знаю двох людей з Білорусі. Які приймали участь у заворушеннях в 20-му році, а потім поїхали жити в Польщу, щоб уникнути переслідувань і взагалі не мати нічого спільного з режимом диктатури. Обидва втратили і можливість жити у власному житлі, професійну кар’єру, все почали з нуля
Вибір взагалі важка справа, жорстока. Не буває вибору без втрати.
Коли вибір стоїть між звичнім комфортом та цінностями, і комфорт перемагає (або якісь такі сімейні обставини) – то не такі вже цінні насправді були ті цінності. Звісно, вибір робиться дуже швидко, коли тобі на голову летять бомби. Але це вимушений вибір.
Росіяни трошки розгублені и хотять від нас якогось розуміння (чи, не приведи господи, співчуття?), бо не розуміють такого простого життєвого процесу, як незворотність. Неможливо перекрутити назад колесо подій. Неможливо оживити всіх вбитих українців. М’ясорубку історії неможливо перекрутити назад.
І наслідки будуть їсти великою ложкою всі.
Співчувати бідолашнім росіянам, які не впорались з власною країною – це вже дійсно якийсь стокгольмський синдром. Не треба цього очікувати від нації, яка 301 день чинить опір російському злочину проти людства.
Ми всі добре розуміємо, що найкращий для України варіант – це якщо залити ту частину глобуса бетоном. Тут не було б поділу на поганих та хороших руських.
Якщо у вас є якась здорова частка, яка противиться цьому злочину – тікайте, вчіть китайську, чи де вас там ще приймають, ведіть антивоєнну діяльність, щоб якось відокремлювати себе від режиму, мийте посуд и на перші часи забудьте, що ви великі менеджери, чи, прості господи, лікарі.
Якщо ваш комфорт сильніше – добре, сидіть там, жеріть наслідки, презирство цивілізованого світу, обмеження та все таке інше. То все ваше безумовне право
Єдине, на що ви не маєте будь-якого права – це питати порад в українців.
Земля бетоном, скажемо ми вам
Земля бетоном
(@)Анна Саган
четверг, 22 декабря 2022
Оптиміст - це песиміст на антидепресантах
четверг, 22 декабря 2022 в 00:05
Пишет Mister_Key:Я тут трейлер апокалиптического кинца посмотрела, и трохи адаптировала сценарий.URL записи
--------
Українське село, біленькі хатки, пасторальні пейзажи. Вгодовані корови мляво пасуться на соковитих пасовиськах, в охайних геометрично-досконалих плямах багнюки копирсаються рожеві свині. На плетеному тині сидить синиця така, моцна, як кавун, трохи хитаючи його своєю вагою. Гудуть джмелі. За тином стоїть моложава жіночка, заклопотана аж впріла, копає лопатою ґрунт. Витира лоба.
Сусідка Зоя пита:
- Ганусю, що це ти копаєш?
Заклопотана жіночка:
- Тут вчора ці прийшли, як їх, вершники цього, як його Апокаліпсісу. Четверо. Кажуть від цього, як його падлу ... Путіна!
читать дальше(с) Таня Адамс
вторник, 06 декабря 2022
Оптиміст - це песиміст на антидепресантах
суббота, 26 ноября 2022
Оптиміст - це песиміст на антидепресантах
Вони приходять до нас знову і знову.
Зі сходу, з боліт, як прокляті душі.
Щоразу вони приходять нас знищити.
Вбити.
Стерти пам'ять про нас у наших дітей.
Заморозити.
Заморити голодом.
Відібрати останнє.
Розпилити по чужинах, залишивши без роду і племені.
Вони приходили по наших батьків війною на чужій, непотрібній нікому землі.
Вони приходили по наших дідів, заплативши за перемогу нашою кров'ю.
Вони приходили по наших прадідів, видерши їх з корінням з рідної землі і заморивши їх голодом. На місце живих людей тоді прийшли бездушчні почвари, нащадки яких несамовито волали "путєнпріді!"
Тепер вони прийшли по нас. Методи не змінились: холод, голод, залякування, фізичне знищеня всього, до чого можуть дотягтися.
Це протистояння вічне.
Колись вони прийдуть по наших дітей.
Але цього разу ми маємо пам'ять. І у наших вікнах не тільки свічки.
Як недобра дитина вбива кошеня,
І у неї питаються – нащо?
Вона злиться із вереском – «ні, це не я!»
І вину не признáє нізащо.
Як недобра людина розкаже тобі
Свою версію, дику і хвору,
Що в тридцяті у нас не було боротьби,
Або «нє било Голодоморa» –
Знай, убивці птахів, кошенят, цуценят
Виростають і хочуть добавки:
Твій охайний будинок, машину і сад,
Чи мішечок зерна з-попід лавки.
І вриваються в дім, як у давні роки,
І вбивають, безжальні та ниці.
Ми колись у вікно виставляли свічки,
А тепер виставляєм рушниці.
Три малі колоски, почорніла межа,
Не могила – окоп оборони.
Як недобрий народ свого гострить ножа,
Добрий, зрештою, купить патрони.
Не здавай більш нікому ніколи своє –
Тільки так ми минуле завéршим.
І коли хто говорить, що він тебе вб’є,
Краще вір.
І стріляй в нього
Першим.
Darwin Tremor
Зі сходу, з боліт, як прокляті душі.
Щоразу вони приходять нас знищити.
Вбити.
Стерти пам'ять про нас у наших дітей.
Заморозити.
Заморити голодом.
Відібрати останнє.
Розпилити по чужинах, залишивши без роду і племені.
Вони приходили по наших батьків війною на чужій, непотрібній нікому землі.
Вони приходили по наших дідів, заплативши за перемогу нашою кров'ю.
Вони приходили по наших прадідів, видерши їх з корінням з рідної землі і заморивши їх голодом. На місце живих людей тоді прийшли бездушчні почвари, нащадки яких несамовито волали "путєнпріді!"
Тепер вони прийшли по нас. Методи не змінились: холод, голод, залякування, фізичне знищеня всього, до чого можуть дотягтися.
Це протистояння вічне.
Колись вони прийдуть по наших дітей.
Але цього разу ми маємо пам'ять. І у наших вікнах не тільки свічки.
Як недобра дитина вбива кошеня,
І у неї питаються – нащо?
Вона злиться із вереском – «ні, це не я!»
І вину не признáє нізащо.
Як недобра людина розкаже тобі
Свою версію, дику і хвору,
Що в тридцяті у нас не було боротьби,
Або «нє било Голодоморa» –
Знай, убивці птахів, кошенят, цуценят
Виростають і хочуть добавки:
Твій охайний будинок, машину і сад,
Чи мішечок зерна з-попід лавки.
І вриваються в дім, як у давні роки,
І вбивають, безжальні та ниці.
Ми колись у вікно виставляли свічки,
А тепер виставляєм рушниці.
Три малі колоски, почорніла межа,
Не могила – окоп оборони.
Як недобрий народ свого гострить ножа,
Добрий, зрештою, купить патрони.
Не здавай більш нікому ніколи своє –
Тільки так ми минуле завéршим.
І коли хто говорить, що він тебе вб’є,
Краще вір.
І стріляй в нього
Першим.
Darwin Tremor
вторник, 22 ноября 2022
Оптиміст - це песиміст на антидепресантах
Як перестати плакати?
пятница, 11 ноября 2022
Оптиміст - це песиміст на антидепресантах
четверг, 10 ноября 2022 в 23:38
Пишет Mister_Key:Чи не той то хміль,URL записи
Що коло тичин в’ється?
Ой, той то Залужний,
Що з рнею б’ється.
Чи не той то хміль,
Що по пиві грає?..
Ой, той то Залужний,
Що рню рубає.
Чи не той то хміль,
Що у пиві кисне?
Ой, той то Залужний,
московитів тисне.
Гей, поїхав Залужний
К Херсонському Броду, —
мсквчики там лежать
Головою в воду.
"Не пий, не пий, Залужний,
Херсонської Води, —
Їде рні сорок тисяч
Хорошої вроди".
"А я рні не боюся
І гадки не маю —
За собою великую
Потугу я знаю,
Іще й лендліз натівський
За собой веду, —
А все тото, мсквити.
На вашу біду".
Ой, втікають вагнерівці —
гублять унітази...
Гей, чимало їх лежить
з чмобіками разом!
Становили мсквити
Дубовії хати, —
Ой, прийдеться вже рні
В москву утікати.
Утікали мсквити,
Деякії повки, —
Їли-їли їх собаки
І сірії вовки.
Гей, там поле,
А на полі цвіти —
Не по однім мсклику
Заплакали діти.
Ген, там річка,
Через річку глиця —
Не по однім мсклику
Зосталась вдовиця...
пятница, 28 октября 2022
Оптиміст - це песиміст на антидепресантах
* * *
ЖОРНА. Дзвінка Торохтушко. З книги “Благовіщення”
– Що це, Ірино Федорівно?
– Жорна! Бачиш, Оксанко: це просто жорна. Камінні і маленькі. В тридцять другому дідо мій зумів сховати два мішки зерна за селом. А жорна в хаті були. Їх тоді так і не знайшли мисливці за п`ятьма колосками. Бачили, що всі живі. Півсела в зимі вже від голоду померли, а мої живі всі були. Тільки прабаба, мама дідова, на покуті лежала в одежі празниковій і вмирала тяжко. І все ніяк не могла Богові душу віддати.
А мисливці ходили двором. Ходили зі щупами, протикали ними мерзлу землю, долівку глиняну в хаті, як орли хижі поклювали. Діда до сільради водили на допити, до району возили. Дід лише руками покаліченими розводив. “Не знаю чим живемо, панове комуністи. Самі бачите – нема нічого. Божим духом тримаємось”.
Діда били і відпускали. Він приходив додому, баба просто в дворі коло криниці змивала з нього кров і запирала в холодний воді одежу. А дід ішов до хати, падав перед покутям, хрестився до ікон пучками, переламаними в дверях кабінету слідчого НКВС і шепотів тихо: “Мамо, Христом Богом прошу і молю вас: не віддавайте Богові душу! Бо, як віддасте свою – то і наші за вами підуть…”
А прабаба лежала жовта, як свічка воскова. І душа все хотіла скрапнути з неї і вогника життя загасити.
І прабабі давно вже не до життя було. Ще весною тридцять другого їй і ряст не цвів, і журавлі в осінні засвіти її кликали. І прабабі боліло і пекло в грудях вже від тої свічки життєвої, бо догоряла вона, розливалася воском гарячим попід ребрами, розтікалась і палила всередині все.
А як лелеки восени летіли над хатою, то баба чорно кричала за ними і просила птахів забрати її з собою до Ирію.
Але дідо брав її висохлу руку, цілував чорну від праці долоню і молився. Не до образів, до матері молився: “Мамо, змилуйтеся! Ще поживіть до весни, до зеленого…”
І прабаба жила. Чіплялась очима невидючими за надію, душею за віру трималась, а серцем за любов. І жила.
Бо під прабабою, там на покуті, жорна оці були сховані. На них дідо з бабою вночі, прицвяхувавши до віконної рами грубу верету, напотемки, без каганця, без посвіту терли по кілька жмень того прихованого зерна.
Прабаба моя дожила до осені тридцять третього. На затірці з того борошна, що в жорнах схованих терлося, та на дідових молитвах.
Аж тоді стали в колгоспі видавати окраєць хліба за трудодень. Дідо приніс його додому, розкраяв на всіх порівну і перший шматочок підніс прабабі до губ. Вона цілувала його, вдихала його запах і всміхалась, всміхалась…Так і померла, дихаючи тим гіркуватим духом глевкого казенного хліба.
Дідо їй і домовину з обрізків колгоспних дощок витесав, і перкалем білим оббив всередині. Дідо з бабою самі матір на цвинтар віднесли. Ішли через село, дідо в головах тримав домовину, баба – в ногах. А під труною мій малий тато з сестрами йшли і підтримували знизу.
Голова колгоспу казав, що негоже аби родина покійницю несла та щоб за труну діти трималися. Бо всі з хати повмирають скоро.
Але дідо вважав, що прабаба смерть їхню в порозі зупинила. І вже нічого злого не станеться.
Дідо вже потім розказав батькові, що не дав нікому нести домовину, бо важка вона була. Там під подушкою, під головою в прабаби жорна були. Дідо їх на цвинтарі вийняв і прикопав у могилі. Як відчував, що сорок сьомому році вони знову закрутяться…
А тоді річка настала. Людська річка… Повінь. О! Як тоді, після Голоду ці води полились! Наче десь греблю прорвало. В кожне село, в кожну спустошену голодом хату, затікала каламуть російської глибинки. Переселенці. Зозулине поріддя.
– Чому ж – зозулине? – спитала Оксана. – Люди, як люди…
– Росія… Як зозуля яйця підкидає свої до чужих гнізд і пташки іноді й гинуть, годуючи її пташенят, так і Росія заселяє відвойовані землі своїми дітками. І наш люд гине. Бо зозулята викидають його з родинного гнізда, замордовують працею і виморюють голодом. Зозулятам багато треба. Все треба. Все, що є і ще більше… Більше… Більше!..
ЖОРНА. Дзвінка Торохтушко. З книги “Благовіщення”
– Що це, Ірино Федорівно?
– Жорна! Бачиш, Оксанко: це просто жорна. Камінні і маленькі. В тридцять другому дідо мій зумів сховати два мішки зерна за селом. А жорна в хаті були. Їх тоді так і не знайшли мисливці за п`ятьма колосками. Бачили, що всі живі. Півсела в зимі вже від голоду померли, а мої живі всі були. Тільки прабаба, мама дідова, на покуті лежала в одежі празниковій і вмирала тяжко. І все ніяк не могла Богові душу віддати.
А мисливці ходили двором. Ходили зі щупами, протикали ними мерзлу землю, долівку глиняну в хаті, як орли хижі поклювали. Діда до сільради водили на допити, до району возили. Дід лише руками покаліченими розводив. “Не знаю чим живемо, панове комуністи. Самі бачите – нема нічого. Божим духом тримаємось”.
Діда били і відпускали. Він приходив додому, баба просто в дворі коло криниці змивала з нього кров і запирала в холодний воді одежу. А дід ішов до хати, падав перед покутям, хрестився до ікон пучками, переламаними в дверях кабінету слідчого НКВС і шепотів тихо: “Мамо, Христом Богом прошу і молю вас: не віддавайте Богові душу! Бо, як віддасте свою – то і наші за вами підуть…”
А прабаба лежала жовта, як свічка воскова. І душа все хотіла скрапнути з неї і вогника життя загасити.
І прабабі давно вже не до життя було. Ще весною тридцять другого їй і ряст не цвів, і журавлі в осінні засвіти її кликали. І прабабі боліло і пекло в грудях вже від тої свічки життєвої, бо догоряла вона, розливалася воском гарячим попід ребрами, розтікалась і палила всередині все.
А як лелеки восени летіли над хатою, то баба чорно кричала за ними і просила птахів забрати її з собою до Ирію.
Але дідо брав її висохлу руку, цілував чорну від праці долоню і молився. Не до образів, до матері молився: “Мамо, змилуйтеся! Ще поживіть до весни, до зеленого…”
І прабаба жила. Чіплялась очима невидючими за надію, душею за віру трималась, а серцем за любов. І жила.
Бо під прабабою, там на покуті, жорна оці були сховані. На них дідо з бабою вночі, прицвяхувавши до віконної рами грубу верету, напотемки, без каганця, без посвіту терли по кілька жмень того прихованого зерна.
Прабаба моя дожила до осені тридцять третього. На затірці з того борошна, що в жорнах схованих терлося, та на дідових молитвах.
Аж тоді стали в колгоспі видавати окраєць хліба за трудодень. Дідо приніс його додому, розкраяв на всіх порівну і перший шматочок підніс прабабі до губ. Вона цілувала його, вдихала його запах і всміхалась, всміхалась…Так і померла, дихаючи тим гіркуватим духом глевкого казенного хліба.
Дідо їй і домовину з обрізків колгоспних дощок витесав, і перкалем білим оббив всередині. Дідо з бабою самі матір на цвинтар віднесли. Ішли через село, дідо в головах тримав домовину, баба – в ногах. А під труною мій малий тато з сестрами йшли і підтримували знизу.
Голова колгоспу казав, що негоже аби родина покійницю несла та щоб за труну діти трималися. Бо всі з хати повмирають скоро.
Але дідо вважав, що прабаба смерть їхню в порозі зупинила. І вже нічого злого не станеться.
Дідо вже потім розказав батькові, що не дав нікому нести домовину, бо важка вона була. Там під подушкою, під головою в прабаби жорна були. Дідо їх на цвинтарі вийняв і прикопав у могилі. Як відчував, що сорок сьомому році вони знову закрутяться…
А тоді річка настала. Людська річка… Повінь. О! Як тоді, після Голоду ці води полились! Наче десь греблю прорвало. В кожне село, в кожну спустошену голодом хату, затікала каламуть російської глибинки. Переселенці. Зозулине поріддя.
– Чому ж – зозулине? – спитала Оксана. – Люди, як люди…
– Росія… Як зозуля яйця підкидає свої до чужих гнізд і пташки іноді й гинуть, годуючи її пташенят, так і Росія заселяє відвойовані землі своїми дітками. І наш люд гине. Бо зозулята викидають його з родинного гнізда, замордовують працею і виморюють голодом. Зозулятам багато треба. Все треба. Все, що є і ще більше… Більше… Більше!..
четверг, 20 октября 2022
Оптиміст - це песиміст на антидепресантах
четверг, 20 октября 2022 в 18:54
Пишет Mister_Key:Володимир РеплянчукURL записи
4 ч. ·
Sergiy Petrenko (мова оригіналу)
Последние 8 месяцев Украина занимается демистификацией всего мира. К чему не приложится — так и сдувает мощным потоком всю выдуманную шелуху и всё предстает в своем истинном виде.
Приложились к России — и вместо супердержавы со второй армией мира обнаружилась орда, наступающая только за счет десятикратного превосходства, в спешке расчехляющая танки и пушки 60-летней давности, пуляющая дорогими ракетами по деревенским туалетам.
Потрогали Германию — и вместо крупнейшей экономики Европы с бундесвером оказался какой-то пузырь на дешевом газе с несколькими разукомплектованными бригадами и пушками без снарядов.
Прикоснулись к Борису Джонсону — и на месте фрика со странной прической оказался пламенный наследник Черчилля, первым приславший реальное вооружение, а за ним страна, которая принимает, обучает, помогает, как мирным, так и военным.
Посмотрели на российскую "оппозицию" — и оказалось, что нет никакой оппозиции, не заставляйте нас извиняться, дайте визы, деньги на пропаганду, у нас очень важный ролик о квартире старшего помощника младшего референта седьмого зама в Усть-Пердюйске.
Коснулись Маска — и эксцентричный гений, стремящийся завоевать для человечества космос, стал выглядеть полным мудаком, начитавшимся дешевой российской пропаганды. Еще и обидчивым.
Приложились к Израилю — и маленькая, но очень гордая страна, отстаивающая свои интересы вплоть до названия стадиона в Тернополе, не видит ничего страшного в бомбежках Бабьего Яра. Нет, Иран мы бомбим из-за Сирии, дроны, падающие на Киев, нас не волнуют.
Самое показательное, конечно, — это то, что приложились к себе и вместо кучки селян, где каждая хата с краю, оказались единой страной, где каждый что-то собирает, закупает, тащит, подпиливает, сочиняет анекдоты, ругается со всеми, включая самих себя.
Mythbusters' country.
Від себе
До цього переліку можна додати й Amnesty International та Червоний Хрест які вже давно продались й ссучились.
І обов'язково ще треба сказати за Польщу, яка була просто собі успішним сусідом, а в критичний момент стала українцям другою домівкою. Де поляки фактично з кордону брали за руки українок та їх дітей і вели прямо до себе додому, надаючи все необхідне для захисту та життя. Польщу чий лідер на президентському літаку вивозив українських дітей за кордон на лікування.
А Естонію, Литву та Латвію у яких сміливість та серця в рази більші за території найбільших за територією держав світу, слід пам'ятати завжди. Три країни Балтії які у відсотковому співвідношенні до свого ВВП віддали на допомогу Україні більше ніж багато інших більш успішних держав.
понедельник, 17 октября 2022
Оптиміст - це песиміст на антидепресантах
- Как вы попали в комиссию?
- Добровольно-принудительно.
- Некоторые учителя говорят, что смогли отказаться.
- Это очень сложно. Тебя вызывает директор и говорит: - надо.
- Вы пробовали сказать "нет"?
- Пробовала. Я сказала "нет".
- А он?
- Он сдвинул брови.
- И вы согласились?
- Ну, конечно, а что мне было делать?
- как вы себя чувствовали?
- Очень плохо. Стыдно.
- Что вам велел директор?
- Сперва мы ждали в коридоре. А потом нас вызвали в кабинет..
- Членов комиссии?
- Да. Нам раздали лопаты и велели убивать детей.
- Каких?
- Любых. Сказали - каждый должен до вечера набить четыре тонны детомассы.
- И вы согласились?
- А что нам было делать?
- Кто-нибудь из ваших коллег пытался отказаться убивать детей?
- Одна учительница младших классов бросила лопату и сказала, что не будет убивать детей.
- И что с ней стало?
- Директор опять сдвинул брови, она заплакала и подняла лопату. Вы поймите, я не пытаюсь оправдаться, я хочу остановить травлю учителей. Мы все были на крючке этих бровей. У нас не было другого выхода.
- Вы много убили детей?
- (плачет)
- и всё же?
- Оказалось, это очень сложно.. (плачет) Мы никого не могли догнать..
- Как отреагировали родители?
- Они просто взбесились! Столько негатива я не получала за все 20 лет работы в школе! Хотелось крикнуть: люди, что с вами?! Откуда эта жестокость?!
- Как отреагировал директор?
- Он велел нам писать заявление.
- а если бы вы отказались?
- Он дал понять, что нахмурится еще сильней.
- Теперь вы без работы?
- Да-а (плачет). Учителя бесправные, нас превратили в рабов. У многих из нас не было никакого выбора.
- Вы хотели бы что-то изменить?
- Очень! (плачет)
- Что именно?
- Чтобы детей гнали на нас молодые физруки, а нам вместо неудобных лопат раздали бы тяпки.
- Добровольно-принудительно.
- Некоторые учителя говорят, что смогли отказаться.
- Это очень сложно. Тебя вызывает директор и говорит: - надо.
- Вы пробовали сказать "нет"?
- Пробовала. Я сказала "нет".
- А он?
- Он сдвинул брови.
- И вы согласились?
- Ну, конечно, а что мне было делать?
- как вы себя чувствовали?
- Очень плохо. Стыдно.
- Что вам велел директор?
- Сперва мы ждали в коридоре. А потом нас вызвали в кабинет..
- Членов комиссии?
- Да. Нам раздали лопаты и велели убивать детей.
- Каких?
- Любых. Сказали - каждый должен до вечера набить четыре тонны детомассы.
- И вы согласились?
- А что нам было делать?
- Кто-нибудь из ваших коллег пытался отказаться убивать детей?
- Одна учительница младших классов бросила лопату и сказала, что не будет убивать детей.
- И что с ней стало?
- Директор опять сдвинул брови, она заплакала и подняла лопату. Вы поймите, я не пытаюсь оправдаться, я хочу остановить травлю учителей. Мы все были на крючке этих бровей. У нас не было другого выхода.
- Вы много убили детей?
- (плачет)
- и всё же?
- Оказалось, это очень сложно.. (плачет) Мы никого не могли догнать..
- Как отреагировали родители?
- Они просто взбесились! Столько негатива я не получала за все 20 лет работы в школе! Хотелось крикнуть: люди, что с вами?! Откуда эта жестокость?!
- Как отреагировал директор?
- Он велел нам писать заявление.
- а если бы вы отказались?
- Он дал понять, что нахмурится еще сильней.
- Теперь вы без работы?
- Да-а (плачет). Учителя бесправные, нас превратили в рабов. У многих из нас не было никакого выбора.
- Вы хотели бы что-то изменить?
- Очень! (плачет)
- Что именно?
- Чтобы детей гнали на нас молодые физруки, а нам вместо неудобных лопат раздали бы тяпки.
пятница, 14 октября 2022
Оптиміст - це песиміст на антидепресантах
пятница, 14 октября 2022 в 14:55
Пишет Mister_Key:Ми з Hanaelle тут тойво, написали до свята.URL записи
Ну як - ми... Я накидала тільки деяких шматків, а Кеу причесала, доповнила і зробила шикарний текст
Заявка була:
Залужний у статті Time каже, що мріяв стати коміком, але пішов по сімейним стопам та став військовим. Ми могли б побачити Джентельмен-шоу з Валерієм Залужним, але господь відвів. А я собі уявляю, як Зеля видає, шо завжди хотів стати військовим, але як-то став коміком.
Звичайно!
Він все життя мріяв стати ваєнним, але у 1995 році до нього з'явився з майбутнього Порошенко і переконав стати коміком (за що наш бубочка його й ненавидить), бо інакше його не оберуть президентом і Україна буде приречена.
Приблизно в той же час Порошенко явився батьку Залужного і порадив провести з сином виховну роботу щодо майбутнього. Син після розмови тиждень сидів з обережністю, але з того часу обидва Залужних дуже поважають Пороха.
Вийшло, як на мене, досить смішно. Дивитися тут:
archiveofourown.org/works/42372408
понедельник, 10 октября 2022
Оптиміст - це песиміст на антидепресантах
24 лютого для мене особисто вся русня перетворилася на велику купу лайна. Ну і менші купки, розкидані по всьому світу.
Ця купа поховала під собою тих росіян, які не піддалися пропаганді і реально в шоці від того, що відбувається. Можливо.
Але зараз для мене намагатися відшукати у росіянині людину - це як розгрібати це лайно руками. Не маю ані бажання, ані сил та й не бачу сенсу.
Якщо в цьому лайні є хто живий - ворушіться, вилазьте. Не хочете / не можете? Ну то як тоді вас відрізнити? І чи ви справді відрізняєтесь?
Особливо тригерять рускі за кордоном.
Типу ми давно вже виїхали, ми українцям допомагаємо, а ви нас ненавидите!
Власне, а чого ні?
Я не обирала кидати домівку і бігти світ за очі, рятуючи дітей і котів.
Це ваша росія змусила нас, мирних українців, вас ненавидіти.
Так, ви не винні, що народилися руськими, що родом з росії, що розмовляєте російською.
За що ж я вас так ненавиджу всіх?
Ну, можливо, за те, що ваша країна намагається вбити мене тільки тому, що я українка?
Що кацапські бомби не навчені відрізняти будинки ватників від будинків патріотів?
За те, що ваша солдатня грабує, гвалтує і вбиває однаково і тих, хто чекав руського миру, і тих, хто сподівався, що він згниє на московських болотах разом з носіями?
Ця ненависть вам не з гілки впала.
Ви винні тому, що ви руські. Навіть за кордоном.
Цього вже не змінити, як не зклеїти розбитих вашим бидлом тисячолітніх кам'яних ідолів під Ізюмом.
Ми все відбудуємо.
Ми народимо дітей і виховаємо їх не в ненависті - в зневазі до всього руського.
Ми вистоїмо, виживемо і підемо далі.
А ви так і помрете в своєму лайні, не розуміючи джерела ані ненависті, ані зневаги.
З моїх числений друзів, приятелів і просто знайомих з росії після початку війни одна поцікавилася моїми справами і зникла в невідомості, друга просто допомогла, чим могла на той момент. Підтримує і витримує мене третя.
Юлько, якщо для порятунку твого міста бог вимагатиме назвати хоч одного праведника, я назву твоє ім'я.
А решту хай палить!
P.S. Гей, русня! А що вам зробили музеї, бібліотеки і універи?
Ця купа поховала під собою тих росіян, які не піддалися пропаганді і реально в шоці від того, що відбувається. Можливо.
Але зараз для мене намагатися відшукати у росіянині людину - це як розгрібати це лайно руками. Не маю ані бажання, ані сил та й не бачу сенсу.
Якщо в цьому лайні є хто живий - ворушіться, вилазьте. Не хочете / не можете? Ну то як тоді вас відрізнити? І чи ви справді відрізняєтесь?
Особливо тригерять рускі за кордоном.
Типу ми давно вже виїхали, ми українцям допомагаємо, а ви нас ненавидите!
Власне, а чого ні?
Я не обирала кидати домівку і бігти світ за очі, рятуючи дітей і котів.
Це ваша росія змусила нас, мирних українців, вас ненавидіти.
Так, ви не винні, що народилися руськими, що родом з росії, що розмовляєте російською.
За що ж я вас так ненавиджу всіх?
Ну, можливо, за те, що ваша країна намагається вбити мене тільки тому, що я українка?
Що кацапські бомби не навчені відрізняти будинки ватників від будинків патріотів?
За те, що ваша солдатня грабує, гвалтує і вбиває однаково і тих, хто чекав руського миру, і тих, хто сподівався, що він згниє на московських болотах разом з носіями?
Ця ненависть вам не з гілки впала.
Ви винні тому, що ви руські. Навіть за кордоном.
Цього вже не змінити, як не зклеїти розбитих вашим бидлом тисячолітніх кам'яних ідолів під Ізюмом.
Ми все відбудуємо.
Ми народимо дітей і виховаємо їх не в ненависті - в зневазі до всього руського.
Ми вистоїмо, виживемо і підемо далі.
А ви так і помрете в своєму лайні, не розуміючи джерела ані ненависті, ані зневаги.
З моїх числений друзів, приятелів і просто знайомих з росії після початку війни одна поцікавилася моїми справами і зникла в невідомості, друга просто допомогла, чим могла на той момент. Підтримує і витримує мене третя.
Юлько, якщо для порятунку твого міста бог вимагатиме назвати хоч одного праведника, я назву твоє ім'я.
А решту хай палить!
P.S. Гей, русня! А що вам зробили музеї, бібліотеки і універи?
пятница, 07 октября 2022
Оптиміст - це песиміст на антидепресантах
пятница, 07 октября 2022 в 20:07
Пишет Макси_Лана:"Укрпошта" та "Нова Пошта" так змагаються між собою, хто перший заїде в деокуповане місто, що одного разу зайдуть туди раніше за ЗСУ.URL записи
від військових:
Заходить якось Нобелівський комітет, Папа римський, Ілон Маск і Міжнародний червоний хрест до українського бару, а там порожньо. Тому що усі сука вйобують на фронті і волонтерять.
А як закінчать, то прийдуть до вас вчити історії і здоровому глузду.
Та і нахуй ту премію миру, не сильно і хотілось. Дайте нам премію війни, шо ми так справно ворогів їбашим
За первые дни октября ЗСУ взяли под контроль 29 населенных пунктов на Херсонском направлении.
Очень. Очень хороший месяц. Дай Бог, не хуже сентября!
У Білому домі відреагували на пропозиції Ілона Маска щодо "мирного врегулювання" для Росії та України, — прес-секретар Білого дому Карін Жан-П'єр.
«Ми не говоритимемо про Україну без України. На додачу, ми подбаємо про те, щоб бути поряд з українцями, коли вони виборюють своє — власний суверенітет».
Матвиенко призывает к переговорам. Вот прям сейчас, говорит, давайте начнём.
читать дальше
Оптиміст - це песиміст на антидепресантах
"Ви ж розумієте, що Росія буде поряд з нами завжди, і там не виникне чорна діра? Якось з ними треба буде жити!"
По-перше, ні, не розумію. Я людина молода, але одна дуже велика держава вже припинила своє існування. Не бачу жодної причини, щоб її спадкоємець був від цього вбезпечений.
По-друге, в мене є ідея щодо того, як з ними жити. Я не хочу "дружби народів" — це точно, бо ця дружба обертається більшими жертвами, ніж війни. Втім, на якомусь етапі я зрозумів, що і ненависть — не те, що я хотів би бачити з того боку.
Я хочу бачити страх.
Я хочу, щоб вони мною лякали дітей.
Я хочу, щоб при звуці фрикативного "г" росіяни будь-де, від Москви до Нікосії, перебігали б на інший бік дороги. Навіть якщо з того боку йде група нетверезих чеченських молодиків.
Хочу, щоб це був не усвідомлений страх, а рептильний. Фобія. Як при виді триметрового павука. Щоб фільми про українців були вже не у жанрі комедій, як раніше, чи бойовиків, як зараз, а у жанрі хорору. Бу, сучечки!
Ми працюємо
Віктор Трегубов, боєць ЗСУ
По-перше, ні, не розумію. Я людина молода, але одна дуже велика держава вже припинила своє існування. Не бачу жодної причини, щоб її спадкоємець був від цього вбезпечений.
По-друге, в мене є ідея щодо того, як з ними жити. Я не хочу "дружби народів" — це точно, бо ця дружба обертається більшими жертвами, ніж війни. Втім, на якомусь етапі я зрозумів, що і ненависть — не те, що я хотів би бачити з того боку.
Я хочу бачити страх.
Я хочу, щоб вони мною лякали дітей.
Я хочу, щоб при звуці фрикативного "г" росіяни будь-де, від Москви до Нікосії, перебігали б на інший бік дороги. Навіть якщо з того боку йде група нетверезих чеченських молодиків.
Хочу, щоб це був не усвідомлений страх, а рептильний. Фобія. Як при виді триметрового павука. Щоб фільми про українців були вже не у жанрі комедій, як раніше, чи бойовиків, як зараз, а у жанрі хорору. Бу, сучечки!
Ми працюємо
Віктор Трегубов, боєць ЗСУ
четверг, 06 октября 2022
Оптиміст - це песиміст на антидепресантах
* * *
Кабаліст дід Юхим зі Станиці Луганської
Шість днів з гаража не виходив до Неділі Пасхальної,
А на сьомий день сотворив Ґолема
Закляттями й молитвами шахтарськими,
Сотворив його
З чорнозему і породи відвальної.
Окропив з голови до ніг алхімічними чарами,
Що колись натаскав у кишенях з НВП «Зоря»,
Вкарбував на чолі слово «כבוד» різцем токарним,
А в уста вклав сторінку із «Заповітом»,
Вирвану зі старенького «Кобзаря».
Вийшов Ґолем у діда Юхима –
Всім ґолемам ґолем!
Так сто років тому тут хрестились,
Побачивши трактора –
Як явився народу козак, розбуялим і голим,
Шо той Шварценеггер із першого «Термінатора».
Ґолем мацав дівок безсоромно біля криниці,
Випивав одним махом у шинку відро самогону,
І здригалась, неначе від грому, вечірня Станиця,
Коли йшов він по вулиці з піснею про коногона.
А вночі, повернувшись додому, як блудний син,
Плакав так, що у діда Юхима ходила хата:
«Я камінюка – і не можу змиритися з цим,
А вони – живі – і вибрали бути ватою!
Хто навчив цих людей, що життя – це «не мир, не війна»?
Хто сказав їм, що треба терпіти й чекати роками?
Де проліз у шпарини і бідкається Сатана,
Там вже Сам Елохім безпорадно розводить руками.
Так, я глиняний бовдур,
Але я із цієї землі,
І вона в мені стогне і плаче, земля моя рідна.
Тож піду я, Юхиме, погляну шо там, на нулі.
Бо я все ж камінюка.
І мене в тепловізор не видно».
І розлився тоді по всіх околицях страх –
Сєпари почали зникати на блокпостах.
Ну, як зникати… Кого – об землю, когось – об стіну…
Ех, шкода, не гостює у нас Тарантіно…
Дуже довгими стали для когось вкраїнські ночі.
Сиволапій рязанській міхрютці не дуже-то спиться,
Бо ні-ні, та й зблиснуть у зловісній пітьмі антрацитові очі,
І почується голос: «Ану, скажи «паляниця»…»
По «Сєпар-FM» передали вдесяте,
Що Ґолем попав на розтяжку.
Дід Юхим посміхається так,
Аж іскри летять з лиця.
Розгладжує вуса, запалює люльку,
Наливає смачне із пляшки,
І слухає пісню про коногона
З того боку Сіверського Дінця.
© Артем Полежака
вторник, 04 октября 2022
Оптиміст - це песиміст на антидепресантах
вторник, 04 октября 2022 в 22:28
Пишет Макси_Лана:вибачте. але останнім часом не можу перестати читати росіян.URL записи
просто насолода, їй богу. ось із останнього:
Одно из удивительных свойств так называемой CBO в том, что почти всякий соотечественник, испытывающий нездоровое политическое возбуждение, может выбрать себе противника и цель по вкусу:
Не нравятся однополые браки и прочее мужеложество? Это война против них. Чтобы на нашей земле никогда ничего такого.
Не нравятся националисты? Это война против них, националистов.
Нравятся националисты? Это война за Русь и против Неруси. Сварог с нами.
Не нравятся фашисты? читать дальше
Оптиміст - це песиміст на антидепресантах
Якийсь невеселий день народження цього року...
Але дякую ЗСУ, що й такий є.
Але дякую ЗСУ, що й такий є.
четверг, 29 сентября 2022
Оптиміст - це песиміст на антидепресантах
Розмовляла сьогодні з жінкою, що живе як раз між двома точками сьогоднішніх прильотів у Дніпрі. З чотирма дітьми.
Жартує. Каже, намагаються з чоловіком визначити, куди ж русня цілилась.
А в мене волосся дибки.
Якщо в світі є бог, то він має знищити цю погань
Якщо бога вже нема, то ЗСУ впорається, я в них вірю.
Жартує. Каже, намагаються з чоловіком визначити, куди ж русня цілилась.
А в мене волосся дибки.
Якщо в світі є бог, то він має знищити цю погань
Якщо бога вже нема, то ЗСУ впорається, я в них вірю.
Оптиміст - це песиміст на антидепресантах
Чим ти там такий зайнятий, боже?
четверг, 29 сентября 2022 в 16:31
Пишет priest_sat:Я не знаю с чего начать.URL записи
Пишу, а мысли путаются.
…
Сегодня я увидел Ад изнутри.
Иногда нам кажется, что война рядом, но нас не касается.
Или касается, но пройдёт мимо.
Я расскажу вам сегодняшнюю историю.
То, что случилось на соседней с нами улице.
читать дальше
четверг, 22 сентября 2022
Оптиміст - це песиміст на антидепресантах
Вони вдома!
Кожен з них вартує 10 медведчуків